Завантажити

А тепер, крім фелєтона "П[етербургскихъ] Вдомостей", зовсім немає нічого сучасно-літературного. Та й за цю миршаву сучасність треба платити петрушкою й укропом. Хоч би редька швидше виростала, а то соромно вже стало старих одним і тим самим продуктом частувати.

2 [липня]. Дві випадково зроблені мною речі так удались, як рідко коли вдаються твори, глибоко продумані. Перша річ — оцей журнал, що в ці томливі дні дожидання став для мене необхідний, як болящому лікар. Друга річ — це мідний чайник, що стає необхідний для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника чи без чаю я, бувало, якось ліниво брався за це рукоділля. Тепер же ледве встигаю налити в шклянку чаю, як перо само проситься в руку. Самовар — той шипінням своїм заохочує до праці, це зрозуміле. Щоправда, я не мав нагоди зазнати на собі цього спасенного впливу самовару, але мав нагоду на ділі переконатися в цій чарівній силі його над іншими. А саме був у мене колись на Україні приятель, такий собі п. Афанасєв, або Чужбинський. У 1846 році доля звела нас у "Цареграді", не в отоманській столиці, а в єдиному трахтирі в місті Чернігові. Мене доля закинула туди в службових справах, а його з непереможної любови до розкиданого життя або, як він висловлювався, за поривом серця. Я знав його, як найнесамовитішого й невичерпаного віршороба, але не знав того захованого механізму, що пускав у рух це невтомне надхнення. І тоді тілько, коли оселились ми [вкупі], уникаючи зайвих видатків поперше, а подруге, щоб, як товариші по ремеслу, "созерцать" один одного у всі хвилини дня й ночі, — тоді тілько я довідався про потайну спружину, що двигала це справді невтомне надхнення. Спружиною цією був шипучий самовар. Спочатку я не міг второпати того, чому мій товариш по ремеслу не замовить, коли йому захочеться, шклянку чаю з буфету, як я це роблю, а неодмінно велить подати самовар. Але коли я розглянув приятеля трохи ближче, то виявилось, що він властиво не самовар велів подавати, а велів подавати надхнення, або спружину, що пускала в рух цю таємничу силу. Я спершу дивувався, звідкіля, із якого джерела випливають у нього такі величезні вірші, а виявилось, що "ларчикъ просто отворялся".

Ми прожили з ним укупі ввесь великий піст, і не було в місті не тілько панночки, дами, навіть старенької, якій би він [не написав] до альбому не якесь чотирьохстишшя (він дрібницями гордував), а цілу важенну ідилію. Якщо ж альбому не знаходилось у якоїнебудь чарівниці, як наприклад, у старенької Дорохової, вдови відомого ґенерала 1812 року, то він підносив їй просто на шістьох і більше аркушах найсентиментальніше посланіє.

Та це все нічого. Хто з нас хиб не має? А суть діла в тому, що, коли довелось нам платити дань "володареві" "Цареграду", то в товариша по ремеслу готової дані не знайшлося. І я мусів заплатити, не рахуючи іншого спожиття, за самий локомотив, що пускав у рух надхнення, 23 карбованці сріблом, яких, не зважаючи на дружнє слово чести, я й досі не одержав. Ось чому я на ділі пізнав вплив шипучого самовара на моральні сили людини.

У моєму становищі натурально, що я раз-у-раз нуждався копійкою. І я писав до нього двічі до Києва про згадані 23 карб[ованці], та він навіть віршами не відповів. Я так і подумав, що гай-гай! Росія втратила другого Тредяковського. Але я помилився. Минулої зими в фелєтоні "Р[усскаго] Инвалида" бачу на безконечних шпальтах безконечний український вірш з нагоди... не памятаю, з якої власне нагоди. Памятаю тілько, що [були це] гидкі й підлі лестощі російській зброї. Бач! думаю собі, чи не мій це приятель так пописується? Дивлюсь, — справді він, А. Чужбинський. Так ти, мій любий, живий і здоровий та ще й падлючити навчився! Бажаю тобі успіху на вибраному полі, але зустрітися з тобою не бажаю.

Не памятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найпевніший дружбометр — це гроші, і він сказав правду. Правдива, справжня приязнь, що виявляється тілько в критичних, трудних випадках, і та навіть потребує цього холодного мірила. Найживіша, надхненна мова приязні — це гроші, і що більша нужда, то щиріша приязнь, яка проганяє цю голодну відьму. Я був такий щасливий у своїм, можна сказати, коловоротнім житті, що не раз вкушав плоду від цього райського древа. І в теперішній, мені здається, найкритичніший час, я дістаю [від Лазаревського] 75 карб., — за що? за яку послугу? Ми з ним бачились усього двічі. Вперше — в Орській Кріпості; вдруге — в Оренбурзі. Пошли, Господи, всім людям таку дружбу й такого друга, як Лазаревський. Але викоріни цей бурян, що виріс на ниві найблагороднішого почуття. Викоріни таких друзів, як Афанасєв, Бархвіц та Апрєлєв. Правда, і Бархвіц, і Афанасєв — це погань, дрібнота, але Апрєлєв — це значна, показна людина, це не якийнебудь чугуївський улан чи лінійний поручник-запивайло, а ротмістр Кавалєрґардського Її Величества полку, відомий у столиці сибарит і обжера. Це, як то кажуть, видатна особа. З цією видатною особою спізнався я в 1841 році в одного мого земляка, в такого собі Соколовського. Перше вражіння було на

читати