Завантажити

вмить пом'якiшала.
— Та нi, мені дуже даже лестить, шо от любимий жених рискує з-за мене жизнью. Скажу спасибі Богу, раз Він допоміг тобі, — Лілія чотири рази по чотири переромбувалася.
— Дякувати гайці, що розколола Стіну.
Лілія впала у феєрверкоподiбний захват.
— Боже, шо за чудесе безумство! Із-за мене коцнули Стінку, подумати тіки! — наречена аж затрусилася від екстазу.
— Він ще і не на таке здатний, — мовив незнайомий голос. У дверях завмерла стара двiрничка в чорному плащі. Примружившись, вона розглядала Анжера і Лілію.
— Ви як сюди потрапили… — розпочав здивований юнак, однак Лілія шльопнулася на коліна, покірно схилила голову і прошепотiла:
— Замовкни, це Смерть.
— Так, Смерть, — підтвердила стара і кульгаючи підійшла до Лілії. — Ти вiрно сказала. Ти мене знаєш, а тому віддай передусім квіти й зірочку.
— Це їй! Вона наречена, це їй! — запротестувати Анжер. Смерть iз жалем подивилася на нього, зітхнула і сказала:
— Якщо ти нічого не розумієш, то мовчи і слухайся. Без квiтiв нареченiй ніяк не можна, вірно. Але вірно й те, що з твоїми подарунками не минути помосту і Ганебного Стовпа.
— Не спорь, нізашо не спорь, — шепнула Лілія Анжеру і одразу ж заворкотiла, покірливо ромбуючися і дуже мило моргаючи чорними віялами вій: — Простiть його, це він нiчо не понiмає, ду… То єсть не знає. Конєшно, конєшно, беріть квіти. Всi до одної беріть. Не хватало, шоб мене ще зпозорили. І звйоздочку туди ж. Настоящi квіти! I де це зараз такі єсть?
— Були, — похмуро процiдив Анжер і відвернувся. Не міг він бачити, як Смерть ніжно пестить чашечки дзвiночків і насолоджується їхнiм ароматом! Для юнака ці квіти як і досi лишалися квiтами його Лілії. Анжер міцно примружився і пригадав…
…Гортензия сиділа спиною до нього, нервово насвистуючи “Червоноочку”. Нудьгуюче небо заради розваги посипало Місто то коричнюватий сніжком, то липкими дощовими крапельками.
“Ох, мої ножки”, — пролунав поруч ридаючий голос. Гнучка фігурка в цнотливо-чорнiй сукнi виринула з каламутно-коричневого серпанку.
“Як втомилися бідні мої ноженьки!”
“Сідайте, будь ласка”.
Гортензія з ненавистю поглянула на ту, котрiй Анжер поступився місцем…
Юнака привели до тями слова Смерті:
— Так, цим подарунком ти уславив свою наречену майже до небес. Не знаю, може, в вас і вийде…
— Шо вийде?
Лілія з благоговінням чекала відповіді. Здавалося, численні лики Білого Кардинала на іконах також жадібно ловили миттєвості неприємної тиші, поки Смерть перебирала бузкові чашечки сірими висушеними пальцями.
У вухах Анжера знов зазвучали спогади: “Ах, то ти їй місцем поступився?! Тож цілуйся тут з нею!..” — “Я слухала запис послєдньої проповіді Кардинала. Три години на ногах… Боже, чому Ти не внушив мені, шо в церкву не можна надівати високі каблуки?!” І — дрiбне цокотiння кроків Гортензії десь за розлогою стіною туману, а потім її огидний слізливий крик: “Рік! Кращий рік життя — на тебе, недоумок! Чом я така нещаслива? Можеш хоч одружуватися на цій, хоч не одружуватися, а я з тобою розлучаюся!” І останній ножевий зойк: “Розлуча-а-аю-ся-а-а-а!!!” Здається, більше вони не зустрічалися…
— Передусім отримай квіти, — спроквола мовила Смерть, подаючи нареченiй традиційний букет iз семи штучних чорних лілей. Лілія почала щодуху ромбуватися, белькочучи слова подяки і стріляючи очима на зображення Кардинала Вдячного.
— А тобі будуть оце.
Ніж Долі хижо виблискував холодною блакиттю стали. Лезо було мовби вимазане блакитною кров'ю.
Анжер відсахнувся і завмер у протиприродній позі…
“Добре, пішла, до пішла. Я тіко захтіла розказати про церкву…” — “Я не слухатиму”. — “Чому?” — “Піду повішуся. В мене за пазухою вірьовка. Я хотів востаннє з'ясувати з нею стосунки. Але не вийшло. Самі бачили”.
Чорні зірочки Ліліних очей. І її екстатичний, з придихом голос.
“Боже, якії чуйства! Як це захватує, заражає! Дай погледiти в твої глаза”. — “Навіщо? Може, ви iр… Пробачте… Ви, часом, не iрорг?” — “Ні, ти шо! Але Білий Кардинал говорив, шо вішаються одні тiко синьоглазiї”. — “Нісенітниця”. — “А чого ж ти вішаєсся?” — “Гортензія пішла. Не можу бути самотнiм. Божеволію, коли думаю про Тишу, що чатує на мене. І про те, що коїться в Місті”.
Спалах чорного полум'я в її очах.
“Гортензія була в мене чимось на кшталт хатнього дракончика. Він боляче кусався, вивергав вогонь, але він… тобто вона була поруч”. — “А тепер в те' нікого рядом нема? Нещасний…”
Рука Лілії ледь торкається його волосся. Як давно… Ні, Гортензія не пестила його так утiшно й ніжно.
“Я не дам тобі вмерти”.
Хижі пики одна за одною виринають з туману, готуючись будь-якої секунди кинутися на парочку.
“Що ви! Не занапащуйте себе заради мене! Не треба!..” — “Я й не собiраюся. Та я не дам тобі вмерти! Ми поженимося, і ці ублюдки не тронуть нас. А я давно мєчтаю про такого мужчину. Може буть, ти правда нєдотьопа… Ні, вона бреше, ця твоя Гортензія. А тобі я не дам вмерти. Ми поженимося, і Бог не оддасть нас iроргам. І щас не дам тобі вішатися…”

читати