Завантажити

…Череп знов жовтiє на вiдвалi траншеї, що перекреслила розриту, спаплюжену могилу. Лежить i дивиться порожнiми очницями просто на Сергiя. Зовсiм як три роки тому. Хоча…
Очницi ж не порожнi!!! Усерединi, у центрi кожної є малесенька цяточка, бiльш чорна, нiж чорнота землi, що наповнює череп. I якраз цими цяточками… Що це?!
Череп починає ворушитися, повертатися на всi боки, земля перед ним потроху обсипається, оголюючи приховану досi нижню щелепу.
«Сергiю, допоможи…»
Не може бути! Де в нього легенi? Де голосовi зв’язки?!
«Ти злякався. Але чому? I чого? Страшних картинок? Мерцiв?»
Люди, рятуйте! Я не знесу такого…
«Нi, не це тебе лякає. А що саме, ти прекрасно розумiєш. Адже я був головою людини, доброї чи злої, але людини! В мене був мiзок, очi, язик, губи мої посмiхалися, лоб хмурився. Тепер лишилося те, що ти бачиш. I навiть це викинули з могили, розтоптали, знищили… Та що ж це таке?! Адже подiбне може трапитися будь з ким iз живих».
Допоможiть…
«Чи справедливо це? Ти чудово розумiєш, що нi. I все ж мовчки проходиш поруч. Ти ладен вiдгородитися вiд того, що вiдбувається, пояснити це чим завгодно i у першу чергу — хворобливою уявою. Але ж собi не збрешеш! Причина єдина — совiсть. Доки житимеш на свiтi, тобi не дасть спокою те, що дозволив комусь на своїх очах топтати чоботами…»
Будь-хто!!!
Сергiй прокинувся вiд оглушливого гуркоту грома. Млосно. Треба було б вiдчинити вiкно та провiтрити, але пiднiматися не хочеться. На вулицi розiгралася страшенна гроза з шаленими поривами вiтру, з крупним градом, з громом та блискавками. Десь пронизливо завив собака.
Собача погода, подумав Сергiй. Собака виє, вiтер носить. Нiсенiтниця якась. I сниться нiсенiтниця.
Ба нi, зовсiм нi! Цей самий сон повторюється кожного лiта. Вже три роки. А зробити нiчого не можна. А-нi-чо-гi-сiнь-ко! До цього тре’ було ворушитися, коли покинута церква Миколи Притиска мирно руйнувалася, а перехожi потайки кидали у церковну огорожу рiзне смiття, вiд папiрцiв i зiжмаканих пакетiв до недокуркiв i використаний презервативiв. Тодi спокiйно можна було пролiзти крiзь дiрку у парканi i принаймi дiзнатися, чия самотня могилка притулилася пiд покровом розлогого каштану. Чи коли будiвельники у гарячковому поспiху починали реставрацiю. Невже тодi не було зрозумiлим, що цим напiвп’яним роботягам та їхнiм заклопотанним начальникам абсолютно байдуже, що станеться з цим похиленим хрестом i жалюгiдним горбочком?
Останнiй шанс у Сергiя був, мабуть, того дня, коли могилу перегризла глибока траншея, а червонопикий копач мляво жбурнув череп носком важкого кирзового чобота. Тодi ще можна було хоч щось зробити. I все ж Сергiй приборкав недоречнi рецидиви шляхетностi, замурував сумлiння у найпотаємнiшому куточку душi. I промовчав.
Проте насилу зведена перегородка порепалася, i тепер згадки про подiї трирiчної давнини щорiчно, день у день виривалися звiдти — i йому снився сон. Один страхiтливий сон. Проте навiть рiк тому було легше, а зараз триклята маячня мучає його вже цiлий тиждень. А в нього, мiж iншим, ось-ось почнеться сесiя…
Сергiй сiв на лiжку, потягнувся до стiльця, намацав у напiвтемрявi пiджак, витяг з кишенi м’яту пачку цигарок та запальничку, закурив.
Ну i нащо ото мучитися?! Невблаганний час все одно сплинув, i що не кажи, а зробити бiльш нiчого неможна. I немає сенсу розмiрковувати над тим, чи врятував би вiн тодi могилу. Шкода, ясна рiч, що сталося саме так, але що тепре вдiєш!
Отже, спати треба, а не дурницями займатися. Кватирку б тiльки вiдчинити, бо задуха страшенна. Але ж пiднiматися не хочеться… або страшно?! Або просто соромно. Адже пiдiйдеш до вiкна — i ось вона, церква Миколи Притиска, просто як на долонi! Та ще й спалахи блискавок напевне освiтлюють її. А там, за парканчиком, була колись могилка…
Та що йому, бiльш вiд усiх треба, кiнець кiнцем?! Так i з глузду з’їхати можна. Але чому ж вiн усе-таки мучиться вже третiй рiк. Невже цей кошмар повторюватиметься завжди? Нерви не витримують.
А, пiшло воно усе пiд три чорти!
Сергiй рiзким рухом розчавив недокурок об дно консервної бляшанки, що правила за попiльничку, лiг, вiдвернувся до стiнки та натягнув ковдру аж на макiвку. Коли почув слабенький стукiт у вiкно. Цiкаво, хто це там бавиться? Тиняються вулицями пiд час грози та ще й у вiкна першого поверху стукають. Ясна рiч, бомжi. Шугонути тре’ мерзотникiв, аби знали, з ким зв’язуються! Тiльки пiднiматися не хочеться…
Стукiт повторився. Сергiй лайнувся, пiдвiвся, прочалапав босонiж до вiкна i сонним голосом прохрипiв:
— Хто там?
— Та той… одкрий хоч трохи окно, отодi побачиш, хто, — долинуло iззовнi. Сергiй став одним колiном на пiдвiконня, дотягнувся до кватирки i вiдчинив її, щоб клятий гульвiса краще почув хитромудру адресу, за якою йому належало пiти.
Сяйнула слiпуча блискавка. На кiлька секунд Сергiй заслiп, коли ж очi знов звикли до темряви, вiн побачив таке, що волосся на головi стало сторчма. Жахнувшися, Сергiй спробував зачинити кватирку, проте дужий порив

читати