Завантажити

вас як величати? — дійшла ритуальна черга до Максового представлення.
— Макс... Максим, — представився він із дивним задоволенням, як учень-відмінник.
— Дуже мило, Макс... Максиме, — осліпила найрадіснішою своєю усмішкою Тамара Сергіївна і до нього знову постукало бажання згадати: «То де ж я її бачив?»
Особливо думати за обідом не довелося ні Максу, ні його новим співрозмовницям: за нещодавно прийнятим у санаторії звичаєм на рекомендації лікарів-фахівців до обіду подали по чарці кримського портвейну, і, випивши «за знайомство», нова компанія під пильним керівництвом Тамари Сергіївни продовжила пожвавлене спілкування.
— А що як усім нам увечері зібратися в барі коло самого моря? Там чудове кримське вино на розлив із бочок, — допиваючи компот із сухофруктів запропонувала хазяйка столу.
— А за такої негоди не померзнемо? — скоріше для підтримки розмови, аніж з обачності, пробасив круглолиций чоловік, колишній голова колгоспу, що сидів біля Максу.
— Ну що ви, не померзнемо. Цей бар улітку — відкритий, взимку — закритий, перевірено. А зовсім поруч, за вікном — ласкавий шепіт моря під романтичними зорями, — продовжувала голосом чаклунки Тамара Сергіївна, пробуджуючи у кожного з присутніх непоборне бажання хоч зараз поринути в такі чудеса.
Оскільки програма культурного відпочинку була надто бідною нікого вмовляти не довелося.
В барі, справді, було непогано.
Вчорашній голова колгоспу, тихий і делікатний чоловік, з чемності пригубив, тобто, випив пару глибоких келихів місцевого вина, а за тим задовольнив більш серйозну потребу в рідній горілці —досить швидко приговорив із другом, який десь узявся, по пляшці прозорого напою відомої марки, котра щоденно рекламувала з телеекрану цілющі якості напою. Після такого культурного відпочинку він тихо, без бійки і без розгрому питного обладнання, покинув гостинний бар, так і не віддавши данину спогляданню романтичних зірок. І в своєму селі вистачало цієї зоряної крупи на нічному небі.
Вже за хвилину, дивуючи море і зорі степовим колоритним густим звуком, на доповнення лепету морського прибою, загучало чарівне двоголосся:
«Цвіте терен, цвіте терен...»

А бар продовжував жити своїм життям.
— В країні має бути порядок! — У барі, як і зазвичай у таких випадках, вже точилася пожвавлена розмова, і Тамара Сергіївна, піднявши догори кулачка, збиралася вдарити по тендітному китайському столику.
Вона не була тою жінкою-керівником, якими пишалися зазвичай на фуршетах після нарад і конференцій, що проводили органи державної влади різних рівнів. Двадцять п’ять років спільного життя з Іваном Никаноровичем — заступником голови райвиконкому якогось райцентру, що поблизу столиці, далися взнаки.
Тож інколи вона наслідувала чоловікову манеру ведення полум’яних промов, хоча і не часто була присутньою на заходах, де він був головною особою. Але душею була завжди з ним, гостро відчувала його думки, хвилювання і мимоволі переживала за нього і державу.
Безумовно, що думати й міркувати про це вголос було їй легко вільно, бо рівень власного статку не обтяжував її думками про хліб насущний. Діти виросли і були як слід прилаштовані, здобуваючи освіту юристів міжнародного права у престижному університеті. Вони мали щоденну можливість повертатися додому в обставлені столичні квартири. А ще вони мали власний приміський будинок, котрий чимось нагадував би маленький середньовічний замок, якби не пара сучасних супутникових антен та прозорий блакитний басейн, що примостився у внутрішньому дворику посеред акуратно підстриженого газону, над яким час від часу чаклували добрі чаклуни за добру платню.
На зміну традиційному літньому відпочинку на чарівних узбережжях Кіпру, Греції та Іспанії, де вже відпочивала Тамара Сергіївна з чоловіком, щорічно робила вилазку і в одну з вітчизняних здравниць за соціальною путівкою, вочевидь, усвідомлюючи, що цим вона допомагає вітчизняному виробникові товарів і послуг, та ще й відпочиває душею і тілом.
— Головна задача поточного моменту для всіх нас — наповнювати бюджети всіх рівнів. Будуть гроші у держави — тож будемо і ми жити заможніше. Ось пригадаймо період, котрий сьогодні сварливо охрестили застоєм. Як ми жили? Як жили наші батьки?! — розпалилася Тамара Сергіївна. — А я відповім однозначно: добре! І не кажіть мені, що це не так! Все пізнається в порівнянні — тож, порівняйте!
Тамара Сергіївна переможно обвела присутніх збудженим переможним поглядом.
Макс і Лідочка зиркали по черзі одне на одного й усміхалися. Макс подумки кепкував: «Їй Богу, цирк на дроті! Давненько подібного не чув! Запал у жінки такий, що депутатам у неї не завадило б повчитися. А то теж вішають нам на вуха…»
— Ми добре їли, одягались, ходили на паради, — гарячкувала Тамара Сергіївна. — А що ми маємо зараз? На зміну Першотравню прийшов цей огидний Halloween — це нечестиве американське свято? Та воно нам! Ми втратили найважливіше — єдність рядів, і, якщо хочете, єдність мети!
«Круто! — Макс подумки нагородив Тамару

читати