Завантажити

Сергіївну оплесками. — Саме ворогів нам не вистачає! Зате зараз є свобода вибору ворогів».
— Розкрадена за лічені роки держава сама не може відповідним чином забезпечити наших пенсіонерів як, зрештою, і майбутнє наше і наших дітей. Саме тому, що ми бажаємо реально створювати наше майбуття, ми всі разом повинні усіма можливими силами і доступними нам засобами наповнювати наш державний бюджет!
«Цікаво, вона хоч сама розуміється на тому, що каже зараз життєві нісенітниці? Аби-аби!» — подумки відзначив Макс, та, оскільки його настрій мав чималий запас благодушності, то вголос пожартував:
— Це, Тамаро Сергіївно, ніби збирати піонерський металобрухт державі? — спробував перевести мову мітингу на мову застілля, бо не хотів плутати черевики з панчохами.
— Ну, це так, від кого й брухт-лом, від кого і мільйон, — одразу не визначивши чи переходити на жарти застілля, чи відстоювати своє хмільне право на словесну сутичку-диспут, рішуче відрізала Тамара Сергіївна. Та певно, що своя фраза їй сподобалась, і вона усміхнулась Максу.
— А ви, Максе, не простий, Ви мені подобаєтесь. Мабуть що, вмієте відділяти відпочинок від роботи?
— А що таке робота? Перерва між перекурами! — продовжував усміхатися Макс.
— А ви вмієте жартувати!
— Життя навчило! — Макс вже налаштувався на відпочинок, і йому не хотілося ніяких суперечок, ще й тому, що давно не бачив перспектив у таких диспутах. В завданні держави — створити суспільне багатство — він і так не був спостерігачем: реально створював робочі місця, надавав такі послуги, які народжували ланцюгову реакцію для зайнятості інших людей.
Він не сприймав психологію: «Всіх грошей не заробиш, більшість доведеться вкрасти». Реально усвідомлював державну значимість того, що робив сам, не чекаючи за це ні похвал, ні відзнак.
Він намагався отримати прибутки для себе, своєї родини, фірми, і нікого при цьому не цікавило, що траплялися і збитки, котрих не хотілося ні згадувати, ні перераховувати. Кому цікаво, що на тебе наїхали бандити чи державні численні органи? Незважаючи на свої проблеми він і так, як міг, через сплату податків, хабарів, послуг зв’язку, транспорту, інформації — створював економіку своєї держави. Та ще й говорити про це під час відпочинку? Вибачайте. Це вже занадто, та й не нецікаво.
Досить накопичувати проблеми і бути з ними на самоті.
Макс усміхнувся. Він терпіти не міг порожньої балаканини. То раніше це його переймало, а зараз — ні. Відчувши спільну потребу продовження застілля, він підкликав юну офіціантку й замовив Тамарі Сергіївні та Лідочці портвейну місцевого розливу, а собі — сухого вина.
— Досить, я вас прошу, завершуйте ваше інтерв’ю! — вперше за весь вечір дозволила нагадати про своє існування Лідочка, яка раптом здалася Максові значно молодшою. Чи від того, що вона почервоніла після сміливого заклику, чи від того, що він просто придивився ближче до неї. — Незвичний ви якийсь, Максиме, якийсь такий, начебто сам по собі. Ви не схожі на інших.
— Та це я по життю такий собі кіт. Бути на самоті — моє хобі, — не маючи бажання відчиняти нікому свою душу, та тихцем, починаючи розкручувати Лідочку, таємничо вимовив Макс. — Я надіюся, що ви як чарівна жінка пробачите мені.
— Та ні, ви ні в чому не винні, — виправдовувала його Лідочка. — Але ви так багато мовчите, хоча при цьому своїм мовчанням і розмову якось підтримуєте, а якщо балакаєте, то наче про все і, водночас, ні про що. Ось і вино замовляєте собі якесь таке, що тут, певно, ніхто й не п’є.
— Сподіваюся, що я вас цим не образив, — розсміявся Макс. — Так, дійсно, в мене є свій секрет. І знаєте який?
— Який? — підхопила веселий тон Лідочка. Очі її сяяли такою блискучою сліпучою блакиттю, наче Дніпро пускав свої бісики ясного ранку.
— Я не змішую при питті міцні й сухі вина. Сухе вино, що я постійно замовляю, називається «Алушта». Відзначу, що вважаю його не просто на рівні відомих мені марок вин, як от іспанські чи французькі, а ставлю його навіть вище.
Макс нишком вивчав поглядом виблиск шкіри Лідочки, її коралові губки й великі котячі очі, що мовби запрошували поніжитися разом.
— А знаєте, я абсолютно згодний з Тамарою Сергіївною, що це поки що наша держава не може довести світові про багатство своїх природних ресурсів, та й продуктів харчування, таких ось, як оце сухе вино. Бо воно і справді варте пошанування, — по акторському піднявши підборіддя, і багатозначно тикнувши пальцем в уявні небеса, підіграв Тамарі Сергіївні Макс.
Тамара Сергіївна вже зовсім захмеліла і від усього мовленого, і від підступного портвейну, що допоміг зрадити її відчуттю власної межі, яку не треба переходити, і від якогось дивного революційного пориву. Вона вже не могла визначитися, що сказати зараз найдоречніше: «Ура!» чи «Досить!»
До речі, на сигнал «Досить!» вже натякали і красномовні погляди робітників бару, на дверях якого хоч і красувалася табличка «Цілодобово», але спустошені очі офіціантки й бармена по пролетарському говорили: «Караул втомився!»

читати