Завантажити

Називався він Назарко Доброгір. Але давні знайомці кликали Арком Ґутенбергом. Не думаю, що тут були аж такі конкретні причини… Втім, він здавна цікавився ґотичними шрифтами у стародруках. І мав відповідну книгозбірню, напевне, найбільшу такого роду в Старому Місті.

Вікна його помешкання видивлялись на Стару площу. І якось так золотилися сонячними ранками, ніби шибками стікав достеменно вироблений рідкий мед. Це дивувало містян. Бо у житловнях – поруч, рядком – нічого подібного не спостерігалося. Я не раз бачив, як мінялася майданська площа завдяки загадковій золотавості Ґутенбергових вікон. Не буду тут говорити про особливу казковість, але щось подібне таки було.

Вперше я потрапив у житло Арка, коли допомагав йому перевозити, старовинної роботи із чорного дерева, креденс з унікальною майстровитою різьбою на теми давньогрецьких міфів.

Цікавою була домівка цього чоловіка! Скрипуча паркетна долівка, добре доглянута, лише додавала щемливого шарму інтер´єру. Наче привітно спостерігали за тобою. А ти пересувався, аби розглянути давні потемнілі шафи, виповнені книжками, парсуни невпізнаваних облич, розгорнуті рукописи і стародруки на консольному столику в кутку кімнати…

З того часу я, один з небагатьох, почав учащати сюди. Навіть брав деякі книги для лектури з собою. Господар не заперечував, одначе ретельно записував у свій малесенький блокнотик, що сáме було мною позичене та на які терміни?.. Так, його стародруки і манускрипти вартували дорого.

…Я добре знав, що Арко давно вже досліджує всю цю старовину. Попри те, майже не публікує своїх текстів. А націлюється одразу на кілька монографічних видань, що давало б йому змогу певно заявити про себе в науковому середовищі. Додам, його інтереси не обмежувались, в дослідженнях, лише стародруками та рукописами. Тут слід згадати і про архаїчні меблі, давній живопис, вироби із цінних металів… Одне слово, неговіркий архіваріус чимало міг би подвигнути одразу у кількох наукових прямунках. Ще, до слова, у міському та обласному архівах, в одному з яких Арко працював, його цінували за великий обсяг оброблених матеріалів і надзвичайну аналітичну пам´ять, що давала можливість Доброгору віднаходити, навіть серед мотлоху, цінні архівні матеріали.

…Отож жив собі над Старою площею і жив. Скажу більше, – не тужив.

…Подеколи до нього заходила матуся, пані Ядзя, аби приготувати синові чогось смачненького. Тоді в мініатюрній кухоньці щось шкварчало і булькало. А старша пані лише примовляла: «Спробуйте мóго, м᾿яска чималого. Бо немає хижі без смачної їжі!» Її м´ясо по-жидівськи, з чорносливом, смакувало нам найбільше. Це був наїдок, яким достоту насититись було неможливо! Ми з Арком лише прицмокували. А пані Ядзя тішилася, дивлячись на таких вдячних їдців.

Це сталося посеред зими, коли золотаві вікна Ґутенбергової оселі виглядали особливо, на фоні холодних тонів і тональностей. Як десь у моїх записах: «Колорит барв був скупий, але переконливий».

Ґутенберг, як і частенько, чаклував у своєму прихистку над чаями та настоянками. На столику, з явно вираженими ознаками німецького бароко, стояли мініатюрні піали, виповнені привабливо-смарагдовою рідиною. Невдовзі ми вже частувалися трунком. І слід завважити, що це був смак неповторності. Ні з чим і порівняти! Така малюсінька порція, а в келишку було не більше якихось двадцяти грамів, подіяла одразу. Виразніше почали проступати застиглі деталі Доброгорового помешкання. Я наче вперше побачив, скажімо, оцей витончений секретер з квітковими інтарсіями, одиноке рококове крісло… Оце так! Друга порція частунку вже була кольору бордо: тягучого та глибокого. І, одразу, – енергія незвіданої сили виповнила кожен м᾿яз, кожну клітину. Це – так добре, як ніколи не траплялося. Третя – звичайна сивуха, на смак. Сьорбнув, навіть скривився. Аркові, здалося, не сподобалось. А проте виявилось, що це – вирішальна порція. Він підійшов до незаставленого меблями простору стіни і легко провів рукою. І у цю ж мить на площині з´явилося щось схоже на пролом. Махнув мені другою рукою. – «Повтори за мною. Це зовсім не складно!» Я не вагався. І ось вже навпроти мене зяяла неправильної форми дірище у незмінно товстому мурі. Мій приятель, недовго думаючи, легко проник у сусіднє приміщення. Я, звісно, також скористався своїм проломом. Там уже сяяло світло. Ґутенберг нишпорив у численних шухлядах, що займали повністю одну із стін приміщення. Виявилось: ми – у директорському кабінеті історичного музею. Ото вже скуштували настоянки! Арко без зайвого поспіху знайшов те, що шукав. А саме, – у шафі ренесансного періоду в Італії. Та ще й з пластичними медальйонами. Я знав стиль цей мебльовий, бо писав про нього в одній із своїх новел. Він тримав у руках прозору скляну піраміду, доволі немалих розмірів, всередині якої сяяв, навіть при цьому освітленні, своїми численними гранями діамант. Мені здалося на якусь мить, що й сам Арко почав сяяти. Ми без зайвої метушні попрямували до своїх проломів. Доброгір, вже у себе, крутнувся дооколо, на одній нозі, міцно тримаючи дорогу цінність. І вмить прохід у стіні заволікся, ніби й не було його. Я повторив рух майстра: усе відбулося за аналогією.

…Ні, без якихось охів та ахів! Доволі спокійно поспілкувалися. Я лише уточнив, чи були ми в приміщенні саме історичного музею. Арко ствердно кивнув. І додав при цьому: «Дорога цінність, себто унікальний діамант, я у цю ж ніч поверну на попереднє місце. Лише сфотографую. …Це «Зоря Сходу», що її в грошовому еквіваленті й оцінити неможливо. Украй шляхетна обробка та природні розміри роблять її по-справжньому безцінною. Є мрією діамантових королів… Тобі незадовго покажу унікальні знімки…

Насправді незабаром достачив мені цілу купу вироблених фото в натуральну величину каменя. Добряче попрацював майстер. Допитуватись чогось більше, самовільно він мені не говорив, було марно. Що може назагал дозволити собі, проходячи крізь стіни, – лише здогадуватись?!. Знаю, тут таки кортить запитати про банківські мури?.. Отож, бо й воно; заздалегідь: не проходить! Ха-ха!..

…Друзями залишаємось і нині. Але «крізь стіни» – ані-ні. Напевне. Бо ж – статус архіваріуса…

P. S. Діамант Назарко повернув у директорську шафу в цю ж ніч.

читати