Електронна бібліотека/Проза

А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
Завантажити

…Явища на межі видимого іноді мають навіть звичну побутову форму. Як, власне, – у моєму випадку. Авжеж, невідоме – незвідано ширше, ніж наші знання. І залишається лише змиритися з цим….

Якось, ще в дошкільному віці, я гостював у бабусі Климентини, мешкала самотньо у величенькому житлі неподалік місцини, що львів’яни називають її „Погулянка”: обсяжна територія, лісопаркова та для окремих житлових будівель. В одному з таких ґмахів й жила вона. Батьки мої, як завше, подалися „дотягувати” свою архітектурну Україну. Натомість, я мав перебувати десяток днів під пильною опікою бабці. Старенька була ретельною у своїх вранішніх молитвах та у випіканню найрізноманітніших смачнючих пляцків.

На цей раз, я примостився у просторій кухні й спостерігав, як бабуні вправно вдається підготувати складові для випічки, а заодне, контролювати коржі у пічці, аби сягнули смачнючості.

Я складав „лего-фігурки” так значуще, ніби це була найголовніша моя справа в житті. Одначе, добре бачив, що робиться у всьому кухонному приміщенні та в коридорі, до нього провадила пройма, завінчана аркою. Раптом, я зреагував на рух у коридорі. І одразу побачив якогось високого пана у сірому довгому плащі з піднятим коміром, чорному крислатому капелюсі, що затінював обличчя прибульця. Малеча, звісно, потягнулась до бабці, заскочена цією зненацькісною з’явою.

– Бабцю, бабцю, хтось пройшов коридором! Він такий… …такий великий! …У чорному капелюсі!

– Ну що ти вигадуєш. Усе скрізь позачиняно-позакривано.

– Ні-ні! Він там у кімнаті! Подивись. Йди-йди!..

Пані Климентина, так я, чомусь, подеколи називав свою бабцю, взяла мене за руку, підвела до вхідних дверей: вони, темні, обкуті залізом, були зачинені та закриті на три замки (зі слів бабці).

– Ось бачиш, двері надійні, забезпечені тричі! Тут і миша не прошмигне.

– Та ні, бабцю, він, напевне, у вітальні?!. Сховався!

Вона, аби заспокоїти малого, повела його, взявши за руку, у велику кімнату, що не надто була заставлена меблями: кілька шаф для одягу, великий віденський креденс з червоного дерева, стіл. Ми обнишпорили все, відкриваючи дверцята шаф, я навіть, з якогось дива, у численні шухлядки позаглядав. Відігнув старовинний перський килим на паркетній підлозі – нікого! Отож, одразу кинувся у спальню, продовжуючи „досліджувати” територію. Бабця Климентина також подалася за мною, подивовуючи мою наполегливість. Так, й у цій кімнаті – нікого. А згодом – і в туалеті та ванній.

Ми ще трохи постояли. Бабця – своє. А я був упевнений, що несподівано вздрів когось такого!

– Ну нехай собі, – міркував я, – від мене не заховаєшся. – Занадто наполегливо, як для маленького хлопчика? Зворохоблений незвичністю мало не цілої вистави. У якій я не лише дивився, але й брав участь.

…Я знову сидів за кухонним столиком, що на ньому розси́пались лего-кубики. Бавитись вже якось не хотілося. Час до часу зиркав у аркоподібну кухонну пройму. Але там нікого не було. І вже, коли рука знову потягнулась до яскравих „цеглинок”, у коридорі з’явилася вже знайома мені сіро-чорна постать; наче пливла над поверхнею підлоги в бік вхідних дверей. На цей раз, я вже сам вибіг у коридор, аби таки застати прибульця. Та, на мій подив, там його не виявилось. Лише загрозливо мовчали куті двері. І подиву дитини не було меж.

– Я ж бачив його знову, бабцю! Ще так ступав м’яко, ніби не торкався ступнями підлоги.

– Це тобі, мабуть, здалося?!. Що значить дитина з малолітства навчилася читати усілякі книжки без розбору, уже на реальне життя казкові видива проектує.

Але, для годиться, ще раз пройшлася кімнатами. Навіть важкі бронзові засувки на вікнах перевірила. Усе – як належить: ані шпариночки ніде. „Ходімо, зі мною, я тобі вечірню історію оповім”. Нерідко вона розказувала мені у перших сутінках сентиментальні історії зі свого життя, нібито. Але вже тоді я був майже певен, що багато чого в тих „історіях” вигадано. І це ще більше вабило мене до особливих інтонацій її голосу. На цей раз я слухав пані Климентину дещо неуважно. Засинаючи, приліг на її коліна. А за вікном височіла тиша, що в ній чутно лише голос вітру.

 

…Нині гайнуло чимало років. Я пишу п’єси для українських театрів. Якось на генеральній репетиції моєї драми я побачив, як в одній із мізансцен несподівано на сцені з’являється хтось такий довготелесий у сірому та чорному, не те що подібний до мого прибульця, а один до одного – він. Хоч і немає в моїй п’єсі такого персонажа. І так собі, ніби мимовільно перетинає сцену, мовби низько пролітає над її дзеркалом. Це – на початку вистави. Але й наприкінці – також. Беззвучно та безгомінно. Скажу одверто, я був зворушений цим епізодом. Бо враження з дитинства, спричинені подіями в помешканні моєї бабці, залишилися зі мною назавше.

По закінченні перегляду я підійшов до режисера вистави Романа Хутчія. Виявилось, що епізод зі сірою примарою вигадали його колеги з іншого театру та рекомендували йому актора, що мав внести певну тремтливу загадковість у виставу. Хоча й – без слів та без розхитування ідей цієї драматургії. Звісно, я попросив нас познайомити. Але у гримерці актора вже не виявилось. Залишився лише довгий сірий плащ на вішаку та великий чорний капелюх на полиці гардеробної шафи…

…Згодом я побачив подібну істоту в натовпі футбольних уболівальників, що полишали стадіон після матчу. Однак, дістатися до неї виявилося неможливим. Знову розчинився прибулець.

За якийсь час зателефонував мені режисер Роман і сказав, що актор, яким я цікавився, відмовився від своєї епізодичної ролі. А заміну йому не було знайдено. Ніхто не зумів так тихо та невагомо прослизнути над поверхнею авансцени.

Ще кілька разів я робив спроби відшукати прибульця. Але все впиралося в обірвану лінію його перебування в Леополісі. Не вдалося. Й досі дошкуляє його зухвалість появи та зникнення у моєму житті.

Чи присутня тут певна прихована реальність? – Безумовно. Гадаю, що наші з ним часи протікають по-різному. І він ховається там, де я ніколи не шукатиму… Прибулець.

Саме так лягло воно на загаяну полицю пам’яті.

Партнери