Електронна бібліотека/Проза

Ми та інші… (новела)Віктор Палинський
Щось там було – в місці, якого немає, в тій пустоті...Сергій Жадан
...І коли тебе запитають: навіщо?Сергій Жадан
Балада про Ганну КешБертольд Брехт
Для себе есеяВіктор Палинський
ВіршіМикола Істин
Стара пошта (новела)Віктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Старый новый мирАнна Катруша
Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
Завантажити

…Насправді те, що ми називаємо життям, часто виявляється чимось іншим.

…Історія давня, одначе занотована мною стисло, буквально увіпхнута в один аркуш мого опецькуватого потертого блокнота, мала б колись випірнути на люди. Отож, так воно й сталося. Розпочинати завше слід з основного, ігноруючи якусь лінійну хронологію чи щось таке, подібне. Так і вчиню. Прислухаючись до себе.

Моє сторожівське чергування на цьому запилюженому поверсі старої пошти було несподіваним навіть для мене самого. Втім, про це згодом…

За опівніч. Я не спав. Навіть не дрімав. Ця лежанка з бувалим у бувальцях матрацом та миготливим каганцем гасової лампи на, самотужки збитому з підручного матеріалу, столику зовсім не сприяли моїм сновиддям. Одначе, вони давали карт-бланш явно містичному сприйняттю цього мансардного приміщення; виокремленню шматка ночі, що, здавалося, вичікував певного сакрального часу, аби поділитися зі мною чимось таким, що і наративу для нього немає.

…І по опівночі не спалося. Задмухнув вогник каганця. Я, натягнувши свою шапку на самісінькі очі, знову спробував бодай подрімати. Але це мені ніяк не вдавалося. Навіть подумав, що мандрівка снами наразі, напевне, зовсім відміняється. Хоча, якщо керуватися постулатом, що ніхто не знає справжнього значення часу, то позачасся є цілком можливим із будь-ким і будь-де. Тож спробував розслабитись. Отак собі просто лежати на боці, споглядаючи себе і зсередини, і зовні. Зовсім не злецько виходило. Однак тривожно чомусь…

„Час! Позачасся! Хронос змінить усе, що ми знаємо. …І відкриє нові парадокси”. – Роїлися думки, саме так. І насичені: аж густа мряка таки відступала.

Незчувся, як таки придрімав… Або якось так, що і визначення зараз не вдається: з наскоку сформулювати. Отямився від того: щось важке та аморфне, наче кисіль, прилипло до моєї спини та частково ніг і так стиснуло, що я не міг навіть кволо поворушити рукою або ногою… Я заціпенів; проте одчайдушно, зібравши свою волю в кулак, спробував вирватись із несподіваного полону: раптово відчув праву ногу, що була витягнута і таке враження, що її щось пощипувало, вже здобуваючи сантиметр за сантиметром у своє володіння. Я ніби аж підстрибнув, згинаючи її в коліні та вдаряючи об поверхню лежанки. По тілу промайнула приємна тепла хвиля. І лише легке, всім тілом, поколювання нагадувало про щойно пережитий шок. Я зірвався на ноги. За моєю спиною щось огидно хлюпнуло, вже на підлозі. І я побачив, як поволі сунеться в бік дверей якась фосфоруюча, брудно-зелена, пляма до метра в діаметрі, з нерівними напівпрозорими краями. Десь у центрі цієї смарагдової „студенини”, помітив, дві маленькі цятки подібні до очей; можливо, це вони й були. Далі ще цікавіше. Воно: без видимих зусиль пройшло крізь двері. Аби тримати „прибульця” на оці, я відчинив їх навстіж і заглянув у приміщення, яке колись називалось коридором, і побачив, „медуза” просувається по стіні на горище, що до нього східці давно вже були зруйновані. Майже наосліп, схопив у кутку пожежний вогнегасник, моментом зняв пломбу і спрямував струмінь густої піни на цю гидку чомусь уже чисто смарагдову „кляксу”, я нервово видув усю густу піну на нічного гостя, а заодне вкрив нею майже цілком стіну навпроти моїх дверей. „Так, насправді, – подумалось уже зараз, – речі не завжди є тим, чим здаються. Власне, життя є для того, аби вже нині щось додати до нього”. Саме так. Будучи езотеричним психологом, давно вже навчився не подивовуватись нічому.

Метнувся до занедбаного пожежного щита та, не без зусиль, одірвав лопату-шуфлю. Одразу – назад. І почав з акуратністю „археолога” зчищати зовсім свіжу піну зі стіни з відкритою цегляною кладкою. „Ось і все?!.” А що зелений нечестивець?.. А його й слід заледенів! Але ж був; але ж припадав до спини?!. Я приставив до стіни стару розхитану драбину та нишком виліз на стрих. Там, окрім купи мотлоху, нічого не виявилось. Зрештою, чогось подібного я й очікував. Нічогісінького. Тільки зараз я цілком отямився та почав міркувати: можливо усе таки закуняв… Але,.. та ні! Ось і пожежний балон на долівці валяється… Так, – це вочевидь, не кумарна з’ява. Тоді, що?.. Це питання, мабуть, так і залишиться без відповіді. Та все ж…

…А тепер про те, чим обіцяв поділитися згодом. Насправді охоронцем цієї злощасної старої пошти був мій дід Стефа́н. Він, якраз, занедужав. То й попросив мене замінити його на одну „нічку-пічку”. Саме так, чомусь, називав свої нічні охоронницькі обов’язки. Я, спочатку, й слухати не хотів про ту пошту. Одначе, одразу ж згадав дідову розповідь про те, як одного разу його на тих чатах „щось притлумило” (дослівно, посеред ночі до лежанки так, що він й продихнути не міг. А у тілі відчував повне заціпеніння… Отак мордувався, здавалося, цілу вічність. Але зненацька відчув, що пальці правої руки, що були під подушкою, заворушились. Отож він щосили висмикнув руку та одразу ж належачи почав хреститися… І його ота „притлумленість” відпустила. Встав, запалив каганець, все ще відчуваючи, як по всьому тілу, наче хтось колючок навстромляв. Оглянув кімнату, обійшов два поверхи; втім, на стрих не заглянув. Ніде – нікого. Довго старий нічого не розповідав. Згодом, – лише мені. Здається…

…Отож на прохання підмінити його „на посту” я все ж погодився не одразу, а лише тоді, коли зметикував: „там щось страшить” можна перевірити на собі: а по тім, похизуватися перед однолітками, розписуючи-змальовуючи усе пережите.

Я – не зі страхопудів, то й вирішив оддерти зі стіни оту драглисту мерзоту, як артефакт, аби дружбани без тіні сумніву, повірили мені. Але потвора зникла. То й я нікому не розповідав нічого. Бо ж, на глум піднімуть. І лише зараз, по спливу стількох років, поділився з вами, коли усвідомив, що це було явище, пов’язане з цілком іншого порядку пізнання, ніж ми звикли. Насправді, що для того, аби пізнати явище, слід вийти за його межі. Та й, назагал, письменницьке перо – метафізична стріла. Тут компи, як то кажуть, відпочивають.

…Дідусь давно вже у безмежжі, що зоріє гранатовим оксамитом нічного неба. „Шукай примирення в душі та прямуй за ним”. – Це його слова. Добре.

…А щодо старої пошти, то це, радше не будівля, а зв’язок між світами. Яким би він не був.

…Не так давно побував у місцині, що її можна назвати локацією моєї юності. Чимало спогадувань та асоціацій ніби мимовільно випливли на поверхню моєї пам’яті. Так, очевидно: побував і біля старої пошти. На подвір’ї – заросляк, як у амазонських джунглях. Будівля поруйнована та занедбана вщент. Навіть заходити туди небезпечно… Найближча сусідня хата відгороджена від пошти листовим залізом висотою понад чотири метри. Майнула думка, що стару пошту так і не освоїли для потреб громади. Та й на землю ніхто не претендує. Мабуть, слава лиха́ таки тримається ще й зараз… Врешті, коли видається, що це – вже кінець, може виявитись, що це – лише початок…

P.S.

До слова. Невдовзі після своєї злопригоди мій дід залишив сторожівку. Щоразу згадуючи її, приказував: „Роботи – багато, життя – одне”.



Партнери