Електронна бібліотека/Проза

Балада про Ганну КешБертольд Брехт
Для себе есеяВіктор Палинський
ВіршіМикола Істин
Стара пошта (новела)Віктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Старый новый мирАнна Катруша
Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
"Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
"...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
Завантажити

…Оце вже насправді: немає меж, існують лише перешкоди. У тому й річ, що всюди тобі помагатиме Бог. Залишається лише сповна покладатися на Нього.

Мої міркування, конкретної з цієї нагоди й пригоди, не раз згадую і навіть подивовую… Одначе, на папері забаглося викласти лише зараз. Ото й проваджу. Допоки самочинно не вщухли в глибинах пам’яті.

Так склалося, що загостив у діда, ще юнаком, в одному із селищ, що так тісно й, видається мені, нахабнувато оточують Леополіс, тож, зрозуміло, час до часу, ходилось по гриби у широколистяний мішаний ліс, що якимись дивними зигзагами, наче Змієві Вали, з одного боку захищав селище від розгонистих валок-дощів влітку і від заметілей-хурделиць взимку. Густезний, такий собі, ліс з розкиданими навсібіч кущами ожини та ліщиновими заросляками…

Одного разу, вже назбиравши таки добряче білих грибів і козарів, коричневих та червоноголовців, повертався до дідової оселі. Але ж лісисько не дуже й відпускав мене: тож я і поблукав, як то кажуть, „не знаючи броду…” Якась ледь помітна стежина згодом вивела мене до дивного давнього обійстя, ще австрійської забудови, що одним крилом маєтку врізалось у лісові хащі. На мансарді кам’яниці твердим готичним шрифтом, цеглою ще з тих часів, було викладено „Вілла Краєвських”. Вікна будівлі зашторені цупкою щільною тканиною, схожою на мішковину. На обійсті, що окреслювалось заіржавленою, однак ще добротною, огорожею-сіткою, не видко було, щоб тут хтось порався; доріжки, мощені цеглою, поросли мохом. Угледівши криницю, без поспіху підійшов до неї. Зрозумів одразу, нею послуговуються: навіть відро, хоча й якоїсь дивної форми, все ж користоване, акуратно висіло на гаку в середині накритої керамічною дахівкою студні. Тож, звичайно ж, я опустив відерце, у таки глибоченьку криничку, і за якийсь час уже пив воду, що видавалась мені солодкою, наче була приправлена справжнім запашним медом. Та й суб’єктивні мої відчуття сигналізували: бадьорість, приплив свіжості, сила наче грає в м’язах. „Оце так водичка!.. Якийсь еліксир молодості та й годі!” – подумалось тоді. І я вихлюпнув відро оцієї живильної водиці на прив’ялі флокси неподалік. І вони у цю ж мить виструнчились, налившись барвами відчайдушного літа. Справді, вода цілюща і, можливо, хтось користає з цього?!. І дещо занедбане подвір’я, з будівлею „Краєвських”, либонь, якимось чином поєднує ліс та оцей окраєць залісся? Зненацька я відчув, що мене пасуть якісь чужі очі, та побачив, що ніби щось заворушилось за кущами порічок, у глибині недоглянутого саду. Одразу без вагань скерував свою ходу туди. І побачив десятків зо два чоловічків, виліплених із глини та обпалених ув вогні. Я не певен, що це була кераміка… Можливо, – шамот або теракота? Втім, не буду тут аж так застановлятися. Ні, це не лялькоподібні гномики-чеберяйчики, хоч, справді, зросту такого, що й до паска мого не сягали. Радше, виглядали на звичайних людей; до слова, дехто з них, навіть, „носив” бороду або ж стильові бакенбарди… Такі собі, маленькі люди, які раптово застигли в цій монохромній скульптурній групі кольору випаленої землі. І кожен із них виражав якусь свою експресію: ось той, що ближче до мене, не без задоволення розкурює свою довжелезну люльку чи вправляється для гри на саксофоні, хтось „побіг” у лише йому відомому напрямку… Оцей застиг у стрибку, сягнувши до яблука на дереві. Четверо просто різалися у карти. А отой, що повіддаль ліворуч від мене, безсоромно люрив у кущ смородини з явним задоволенням на обличчі. Хтось присів, а хтось чвалав поперек саду невитоптаною зеленою травицею… Я зафіксувався на тому, що ні з якої точки обійстя неможливо було охопити відразу весь цей світ малолюдків. …І ще одне, – це, зовсім, не були оті, розмальовані в яскраві кольори казкові гномики, що їх купують у супермаркетах та розставляють акуратно у саду чи городці, аби бавили око. Ці, – харизматично-„живі”, застигло-динамічні. Так, наче ось-ось заворушаться та заговорять. Я реально, свавільно ввірвався в їхній світ. І, напевне, підгледів одну з його таємниць… Ото вже, насправді, подеколи, корисно нічого не знати. І ніколи не думати про незмірно-далекий початок часів. Та й, назагал, у цьому світі ніщо не є тим, чим здається. Тут перерву свої екзестенційні думки. Бо помітив, що один із людців-чебиряйчиків якось так кумедно завовтузився, скинувши з себе мов „лушпиння” теракотовий панцир і вправно насолопив на голову червоного картуза, що невідомо звідки й узявся, спритно гайнув у бік лісу. А так, як хащі були поряд, то мені бігти довго не довелося. Попрямував цей краснолюдок до величезного щільного заросляка ожини. Там стежина наче розколювалась і обабіч обгинала це колюче царство. Найдопитливішим одразу скажу, що ожина у цій місцині родила щонайрясніша, а вино з неї були запахущим та п’янким. Але у середину цих кущів прокрастися було просто неможливо, дідусь якось розповідав, що і прорубували „ходи”, і випалювали квачем, змоченим у бензині, однаково, ожинник умить кліпу ока відновлювався, а колюччя його знову, ніби подаючи один одному руки, міцно схрещувалось, не підпускаючи запопадливих нападників. Власне, краснолюдок вже стояв на межі ожинника, і мов би очікував на мене. Щось такого!?. Я зблизився з ним уже, зумисне, неспішним вайлуватим кроком. Він заговорив, причому звичайним голосом, трохи затинаючись, добротною українською мовою.

– Я чекаю тебе. Квапишся розгадати таємницю. Кортить. Втім, це звичайне бажання кожного із нас… (Він так і вимовив „із нас”).

– Що означає „кожного із нас”?.. Друже лісовику, – майже обурився я. – Це що ж, виходить, „ми” з тобою – такі ось друзяки, …аж до самого картуза, а чей, можливо, – й родина?...

– Та ні. А, напевне, й так, – на цей раз верескнув він. – Затям собі, що ваша цивілізація на цій планеті ніколи не була одною-єдиною. Гаразд, ходімо зі мною: дещиця тобі відкриється… І в „краєзнавчому” плані дечого нового осягнеш. Ходім-ходім!

І він попрошкував у колюччя, не звертаючи найменшої уваги на небезпечний чагарник. Не скажу, що охоче, проте, під’юджуваний явно не слабкою силою першовідкривача, я таки подався йому вслід. Ожинник принишк, і розступався все більше, з кожним нашим кроком, ледь лоскочучи листками нам руки та обличчя; ач розрісся до мало не двох метрів вгору! У самому центрі „круга” якось так наче щільно затуманилось, що називається, хоч в морду дай. Я уже почав було думати про те, що оцей курдупель заманив мене у якусь пастку, аби пошити в дурні. Але враз туманність розсіялась, полишивши тільки легкий золотаво-бузковий серпанок. Я одразу ж почав розглядатися. Якось так ніяково стало мені, ніби увірвався в сакральну тайну (не просто „таємницю”). А, зрештою, пам’ятаєте, ніщо не є тим, яким видається. І це завше слід брати до уваги. Озирнувся й побачив, що Карло (так я вже встиг, для себе, назвати недомірка) стоїть неподалік на невисокому грунику і так наче ледь помітно усміхається. „Можливо, я даремно дав утягнути себе у цю нез’ясовну подорож”. Спалахо-подібно промайнуло з уже писаного мною: „Подорожі у часі – можливі: у снах”. Але ж, зрештою, не сплю! – „Ну, дзуськи! Та й панікувати зараз уже запізно!” Я звернувся до малолюдка, якомога зичливіше: „Послухай-но, друже, куди це мене запровадив, навіть трохи моторошно!” І почув у відповідь:

– „У смиренні – дух найвищий. Те, що ти побачиш, це теж планета Земля. Наш світ ви чомусь називаєте паралельним, і то на рівні лиш гіпотетичному. Живемо на цій планеті ще з тих часів, коли тут нікого не було. Цивілізація вічних. Ми – поруч. Одначе, ви нас не бачите і не чуєте. Бо ми – енергетичні субстанції. Споживаємо енергію космосу. Ви ж спалюєте планету, виснажуєте її надра та водні ресурси. Ні-ні, це не лекція. Просто бесіда”. Він у мимовільній задумі потер перенісся. Точно так, як це робив колись давно мій університетський професор.

Якось адаптувавшись, я підхопив тональність та сенсовність розмови:

– А як же ота твоя цілком матеріальна личина, вдяганка та й тіло ніби звичайне?..

– Ми можемо матеріалізуватись, потрапляючи до вас. Інакше нам не вижити.

– А якже тут у вас?.. – дещо отямився…

– Ти пройшов, за моєї допомоги, крізь наш портал, таких порталів безліч: мандруємо не лише у ваш простір… Втім, не зможу для тебе все з’ясувати: наші понятійні рівні дуже, все ж, різняться. Скажу лише, що споконвіків тримаємо Планету, створили підтримуюче сильне захисне силове поле… У іншому випадку Земля давно була б знищена метеоритами, астероїдами чи кометами... Їх же у всесвіті мільярди. …Зрештою, ми всі, живемо у метафізичному просторі, що він називається духовним всесвітом. Це як ключ до усього. Навіть, до нашої оцієї розмови. …Не кепсько було б порозумітися! Але, радше, це справа майбутніх поколінь землян.

…І лише зараз я помітив, що Карло, нишком, розмовляючи не ворушить губами. І одразу отримав одверту відповідь:

– Можеш називати мене Карлом, чи ще якось… Мені байдуже. Тут у нас багато у кожного імен та форм спілкування. Одначе, тобі ж я просто навіюю свої телепатичні месиджі. А „системи” перекладуть з усіх земних мов та діалектів, сформовані у нас ще з початку часів.

Я зійшов до Карла на пагорб і уздрів саме таку панорамну картину: над долиною завис не бачений мною досі золотавий серпанок. І, назагал, золотом віддавало все довкруж: предмети і навіть сама атмосфера. Посеред горбів та не надто високих гірок розгорнулось щось подібне до фантазійного міста. Проте, замість будівель там стриміли вгору якісь вежі з напівпрозорими шпилями, було розкидано те, що ми називаємо НЛО, чи „літаючі тарілки”, тихо похитуючись на тонких ніжках-підставках; посеред цієї несподіваної, золотавим пилом обвитої просторіні, твердо стояла величезна кришталева піраміда, на ній лискучий обеліск, яку було встановлено на монолітних небачених розмірів кришталевих кубах. Час до часу видолинком котилися-прокочувались атмосферні потужні прозорі хвилі. Однак, вони нікого не зачіпали: просто ставало якось легше дихати, і приємна могуть виповнювала груди. Я запитав у Карла, що це все має означати. Але він лише скрушно похитав головою, додавши: „Це ваше майбутнє; далеке. Ми лише посланці. Робимо свою роботу, в якихось скромних рамцях зосереджену”.

– Хто ви?

– Ми – це ви, проте дещо інші…

Він дав зрозуміти, що „екскурсію” слід закінчувати. Прзаду нас нерухомо зависала хмарка туману, обіч якої розташувались лискучі овальні поверхні схожі до свічад. Ми рушили в той бік. „Гном” своєю дитячою рукою тицьнув у одне із них: „Зиркни туди, друже”. Я не завагався. На мене дивився недомірок з кумедною червоною шпичастою шапчиною на голові, грубих смугастих гетрах та древняках на ногах і з моїм обличчям. Цей курдупель не мав і половини мого зросту. Тут я по-справжньому захвилювався, до спітніння. Карло лише приклав пальця до своїх вуст: „Нічого не говори. Там, – показав кудись догори, – ти будеш таким, як і був. А тут!.. Словом, я не зміг би сюди припровадити якогось велета. …А ось і наша фірточка”. – І ми рушили в туманець. „Так буде ліпше!” – тривожно подумав я і додав ходу.

Насправді! Ми знову пірнули у вир знайомого ожинника. По радіусу пішли в бік „Вілли Краєвських”. Кущі, заколючені здоровецькими шипами, поблажливо розступалися перед нами. При тому, що ніхто не знає справжнього значення часу, я кинув погляд на годинник: нас не було на цій дратівливій галявині близько двадцяти хвилин. Що цілком збігалося з моїми суб’єктивними відчуттями. Не знаю, що це було, одначе перевірене практикою моєю: не ми провадимо час, це час провадить нас… Отож, ніяких зміщень у часі не відбулося!..

Колюча гущавина закінчилась так само несподівано та непомітно, як і розступилася перед нами супроводжуване золотаво-бузковою хмаринкою. Карло махнув мені рукою і гукнув, прощаючись: „Нічого не вигадуй на кшталт „витирання з пам’яті”, а чи якихось „людей в чорному” та подібних нісенітниць. …Зрештою, ти знову став сам собою. …А я залишуся тим, ким є завше…”

*****

Не скажу, що більше ніколи не навідувався до „Вілли Краєвських”. Та щоразу на мене чекало розчарування. Садиба все більше занепадала, недоглянутий сад вироджувався, а від жвавих краснолюдків лишилося лише череп’я; причому надрібно потовчене: так, що й відтворити „скульптурки” було неможливо навіть для найбільш ретельного та професійного реставратора. А найдошкульніше: що комусь до того! Дивне наше тривання у цьому світі: у когось закінчуються гроші на банківському рахунку, а у когось – життя… Але, знов ж таки, що комусь до того.

…Ми мусимо навчитися ладнати не лише самі з собою, але й зі всесвітом… Тут кортить сказати ще дещо, але це вже наступного разу.



Партнери