Завантажити

…Оце вже насправді: немає меж, існують лише перешкоди. У тому й річ, що всюди тобі помагатиме Бог. Залишається лише сповна покладатися на Нього.

Мої міркування, конкретної з цієї нагоди й пригоди, не раз згадую і навіть подивовую… Одначе, на папері забаглося викласти лише зараз. Ото й проваджу. Допоки самочинно не вщухли в глибинах пам’яті.

Так склалося, що загостив у діда, ще юнаком, в одному із селищ, що так тісно й, видається мені, нахабнувато оточують Леополіс, тож, зрозуміло, час до часу, ходилось по гриби у широколистяний мішаний ліс, що якимись дивними зигзагами, наче Змієві Вали, з одного боку захищав селище від розгонистих валок-дощів влітку і від заметілей-хурделиць взимку. Густезний, такий собі, ліс з розкиданими навсібіч кущами ожини та ліщиновими заросляками…

Одного разу, вже назбиравши таки добряче білих грибів і козарів, коричневих та червоноголовців, повертався до дідової оселі. Але ж лісисько не дуже й відпускав мене: тож я і поблукав, як то кажуть, „не знаючи броду…” Якась ледь помітна стежина згодом вивела мене до дивного давнього обійстя, ще австрійської забудови, що одним крилом маєтку врізалось у лісові хащі. На мансарді кам’яниці твердим готичним шрифтом, цеглою ще з тих часів, було викладено „Вілла Краєвських”. Вікна будівлі зашторені цупкою щільною тканиною, схожою на мішковину. На обійсті, що окреслювалось заіржавленою, однак ще добротною, огорожею-сіткою, не видко було, щоб тут хтось порався; доріжки, мощені цеглою, поросли мохом. Угледівши криницю, без поспіху підійшов до неї. Зрозумів одразу, нею послуговуються: навіть відро, хоча й якоїсь дивної форми, все ж користоване, акуратно висіло на гаку в середині накритої керамічною дахівкою студні. Тож, звичайно ж, я опустив відерце, у таки глибоченьку криничку, і за якийсь час уже пив воду, що видавалась мені солодкою, наче була приправлена справжнім запашним медом. Та й суб’єктивні мої відчуття сигналізували: бадьорість, приплив свіжості, сила наче грає в м’язах. „Оце так водичка!.. Якийсь еліксир молодості та й годі!” – подумалось тоді. І я вихлюпнув відро оцієї живильної водиці на прив’ялі флокси неподалік. І вони у цю ж мить виструнчились, налившись барвами відчайдушного літа. Справді, вода цілюща і, можливо, хтось користає з цього?!. І дещо занедбане подвір’я, з будівлею „Краєвських”, либонь, якимось чином поєднує ліс та оцей окраєць залісся? Зненацька я відчув, що мене пасуть якісь чужі очі, та побачив, що ніби щось заворушилось за кущами порічок, у глибині недоглянутого саду. Одразу без вагань скерував свою ходу туди. І побачив десятків зо два чоловічків, виліплених із глини та обпалених ув вогні. Я не певен, що це була кераміка… Можливо, – шамот або теракота? Втім, не буду тут аж так застановлятися. Ні, це не лялькоподібні гномики-чеберяйчики, хоч, справді, зросту такого, що й до паска мого не сягали. Радше, виглядали на звичайних людей; до слова, дехто з них, навіть, „носив” бороду або ж стильові бакенбарди… Такі собі, маленькі люди, які раптово застигли в цій монохромній скульптурній групі кольору випаленої землі. І кожен із них виражав якусь свою експресію: ось той, що ближче до мене, не без задоволення розкурює свою довжелезну люльку чи вправляється для гри на саксофоні, хтось „побіг” у лише йому відомому напрямку… Оцей застиг у стрибку, сягнувши до яблука на дереві. Четверо просто різалися у карти. А отой, що повіддаль ліворуч від мене, безсоромно люрив у кущ смородини з явним задоволенням на обличчі. Хтось присів, а хтось чвалав поперек саду невитоптаною зеленою травицею… Я зафіксувався на тому, що ні з якої точки обійстя неможливо було охопити відразу весь цей світ малолюдків. …І ще одне, – це, зовсім, не були оті, розмальовані в яскраві кольори казкові гномики, що їх купують у супермаркетах та розставляють акуратно у саду чи городці, аби бавили око. Ці, – харизматично-„живі”, застигло-динамічні. Так, наче ось-ось заворушаться та заговорять. Я реально, свавільно ввірвався в їхній світ. І, напевне, підгледів одну з його таємниць… Ото вже, насправді, подеколи, корисно нічого не знати. І ніколи не думати про незмірно-далекий початок часів. Та й, назагал, у цьому світі ніщо не є тим, чим здається. Тут перерву свої екзестенційні думки. Бо помітив, що один із людців-чебиряйчиків якось так кумедно завовтузився, скинувши з себе мов „лушпиння” теракотовий панцир і вправно насолопив на голову червоного картуза, що невідомо звідки й узявся, спритно гайнув у бік лісу. А так, як хащі були поряд, то мені бігти довго не довелося. Попрямував цей краснолюдок до величезного щільного заросляка ожини. Там стежина наче розколювалась і обабіч обгинала це колюче царство. Найдопитливішим одразу скажу, що ожина у цій місцині родила щонайрясніша, а вино з неї були запахущим та п’янким. Але у середину цих кущів прокрастися було просто неможливо, дідусь якось розповідав, що і прорубували „ходи”, і випалювали квачем, змоченим у бензині, однаково, ожинник умить кліпу ока відновлювався, а колюччя його знову, ніби подаючи один одному руки, міцно схрещувалось, не підпускаючи запопадливих нападників. Власне, краснолюдок вже стояв на межі ожинника, і мов би очікував на мене. Щось такого!?. Я зблизився з ним уже, зумисне, неспішним вайлуватим кроком. Він заговорив, причому звичайним голосом, трохи затинаючись, добротною українською мовою.

– Я чекаю тебе. Квапишся розгадати таємницю. Кортить. Втім, це звичайне бажання кожного із нас… (Він так і вимовив „із нас”).

– Що означає „кожного із нас”?.. Друже лісовику, – майже обурився я. – Це що ж, виходить, „ми” з тобою – такі ось друзяки, …аж до самого картуза, а чей, можливо, – й родина?...

– Та ні. А, напевне, й так, – на цей раз верескнув він. – Затям собі, що ваша цивілізація на цій планеті ніколи не була одною-єдиною. Гаразд, ходімо зі мною: дещиця тобі відкриється… І в „краєзнавчому” плані дечого нового осягнеш. Ходім-ходім!

І він попрошкував у колюччя, не звертаючи найменшої уваги на небезпечний чагарник. Не скажу, що охоче, проте, під’юджуваний явно не слабкою силою першовідкривача, я таки подався йому вслід. Ожинник принишк, і розступався все більше, з кожним нашим кроком, ледь лоскочучи листками нам руки та обличчя; ач розрісся до мало не двох метрів вгору! У самому центрі „круга” якось так наче щільно затуманилось, що називається, хоч в морду дай. Я уже почав було думати про те, що оцей курдупель заманив мене у якусь пастку, аби пошити в дурні. Але враз туманність розсіялась, полишивши тільки легкий золотаво-бузковий серпанок. Я одразу ж почав розглядатися. Якось так ніяково стало мені, ніби увірвався в сакральну тайну (не просто „таємницю”). А, зрештою, пам’ятаєте, ніщо не є тим, яким видається. І це завше слід брати до уваги. Озирнувся й побачив, що Карло (так я вже встиг, для себе, назвати недомірка) стоїть неподалік на невисокому грунику і так наче ледь помітно усміхається. „Можливо, я даремно дав утягнути себе у цю нез’ясовну подорож”. Спалахо-подібно промайнуло з уже писаного мною: „Подорожі у часі – можливі: у снах”. Але ж, зрештою, не сплю! – „Ну, дзуськи! Та й панікувати зараз уже запізно!” Я звернувся до малолюдка, якомога зичливіше: „Послухай-но, друже, куди це мене запровадив, навіть трохи моторошно!” І почув у відповідь:

– „У смиренні – дух найвищий. Те, що ти побачиш, це теж планета Земля. Наш світ ви чомусь називаєте паралельним, і то на рівні лиш гіпотетичному. Живемо на цій планеті ще з тих часів, коли тут нікого не було. Цивілізація вічних. Ми – поруч. Одначе, ви нас не бачите і не чуєте. Бо ми – енергетичні субстанції. Споживаємо енергію космосу. Ви ж спалюєте планету, виснажуєте її надра та водні ресурси. Ні-ні, це не лекція. Просто бесіда”. Він у мимовільній задумі потер перенісся. Точно так, як це робив колись давно мій університетський професор.

Якось адаптувавшись, я підхопив тональність та сенсовність розмови:

– А як же ота твоя цілком матеріальна личина, вдяганка та й тіло ніби звичайне?..

– Ми можемо матеріалізуватись, потрапляючи до вас. Інакше нам не вижити.

– А якже тут у вас?.. – дещо отямився…

– Ти пройшов, за моєї допомоги, крізь наш портал, таких порталів безліч: мандруємо не лише у ваш простір… Втім, не зможу для тебе все з’ясувати: наші понятійні рівні дуже, все ж, різняться. Скажу лише, що споконвіків тримаємо Планету, створили підтримуюче сильне захисне силове поле… У іншому випадку Земля давно була б знищена метеоритами, астероїдами чи кометами... Їх же у всесвіті мільярди. …Зрештою, ми всі, живемо у метафізичному просторі, що він називається духовним всесвітом. Це як ключ до усього. Навіть, до нашої оцієї розмови. …Не кепсько було б порозумітися! Але, радше, це справа майбутніх поколінь землян.

…І лише зараз я помітив, що Карло, нишком, розмовляючи не ворушить губами. І одразу отримав одверту відповідь:

– Можеш називати мене Карлом, чи ще якось… Мені байдуже. Тут у нас багато у кожного імен та форм спілкування. Одначе, тобі ж я просто навіюю свої телепатичні месиджі. А „системи” перекладуть з усіх земних мов та діалектів, сформовані у нас ще з початку часів.

Я зійшов до Карла на пагорб і уздрів саме таку панорамну картину: над долиною завис не бачений мною досі золотавий серпанок. І, назагал, золотом віддавало все довкруж: предмети і навіть сама атмосфера. Посеред горбів та не надто високих гірок розгорнулось щось подібне до фантазійного міста. Проте, замість будівель там стриміли вгору якісь вежі з напівпрозорими шпилями, було розкидано те, що ми називаємо НЛО, чи „літаючі тарілки”, тихо похитуючись на тонких ніжках-підставках; посеред цієї несподіваної, золотавим пилом обвитої просторіні, твердо стояла величезна кришталева піраміда, на ній лискучий обеліск, яку було встановлено на монолітних небачених розмірів кришталевих кубах. Час до часу видолинком котилися-прокочувались атмосферні потужні прозорі хвилі. Однак, вони нікого не зачіпали: просто ставало якось легше дихати, і приємна могуть виповнювала груди. Я запитав у Карла, що це все має означати. Але він лише скрушно похитав головою, додавши: „Це ваше майбутнє; далеке. Ми лише посланці. Робимо свою роботу, в якихось скромних рамцях зосереджену”.

– Хто ви?

– Ми – це ви, проте дещо інші…

Він дав зрозуміти, що „екскурсію” слід закінчувати. Прзаду нас нерухомо зависала хмарка туману, обіч якої розташувались лискучі овальні поверхні схожі до свічад. Ми рушили в той бік. „Гном” своєю дитячою рукою тицьнув у одне із них: „Зиркни туди, друже”. Я не завагався. На мене дивився недомірок з кумедною червоною шпичастою шапчиною на голові, грубих смугастих гетрах та древняках на ногах і з моїм обличчям. Цей курдупель не мав і половини мого зросту. Тут я по-справжньому захвилювався, до спітніння. Карло лише приклав пальця до своїх вуст: „Нічого не говори. Там, – показав кудись догори, – ти будеш таким, як і був. А тут!.. Словом, я не зміг би сюди припровадити якогось велета. …А ось і наша фірточка”. – І ми рушили в туманець. „Так буде ліпше!” – тривожно подумав я і додав ходу.

Насправді! Ми знову пірнули у вир знайомого ожинника. По радіусу пішли в бік „Вілли Краєвських”. Кущі, заколючені здоровецькими шипами, поблажливо розступалися перед нами. При тому, що ніхто не знає справжнього значення часу, я кинув погляд на годинник: нас не було на цій дратівливій галявині близько двадцяти хвилин. Що цілком збігалося з моїми суб’єктивними відчуттями. Не знаю, що це було, одначе перевірене практикою моєю: не ми провадимо час, це час провадить нас… Отож, ніяких зміщень у часі не відбулося!..

Колюча гущавина закінчилась так само несподівано та непомітно, як і розступилася перед нами супроводжуване золотаво-бузковою хмаринкою. Карло махнув мені рукою і гукнув, прощаючись: „Нічого не вигадуй на кшталт „витирання з пам’яті”, а чи якихось „людей в чорному” та подібних нісенітниць. …Зрештою, ти знову став сам собою. …А я залишуся тим, ким є завше…”

*****

Не скажу, що більше ніколи не навідувався до „Вілли Краєвських”. Та щоразу на мене чекало розчарування. Садиба все більше занепадала, недоглянутий сад вироджувався, а від жвавих краснолюдків лишилося лише череп’я; причому надрібно потовчене: так, що й відтворити „скульптурки” було неможливо навіть для найбільш ретельного та професійного реставратора. А найдошкульніше: що комусь до того! Дивне наше тривання у цьому світі: у когось закінчуються гроші на банківському рахунку, а у когось – життя… Але, знов ж таки, що комусь до того.

…Ми мусимо навчитися ладнати не лише самі з собою, але й зі всесвітом… Тут кортить сказати ще дещо, але це вже наступного разу.

читати