Завантажити

повний оберт довкола своєї осі, що віщо означає — гра почалася; а партнер його вже енергійніше відпасував м’яча назад, своїм, за коло; і вже обидва мов із цепу зриваються вперед, — таранить оборону! І хор на кілька десятків тисяч голосів, а часом і на всі сто, злагоджено й організовано, на повну потужність легень визначає дві провідні теми початого лицедійства — оптимістичне «а-а-а-й», коли м’яч у своїх, і по-переджаючо-іронічно-песимістичне, коли атакує першим противник. Після цих короткочасних, двосторонніх випадів хор наче переводить дихання, ослаблює напругу і починає вже працювати злагоджено з оркестром. Теми задані, вони тепер стикатимуться між собою лоб у лоб, переплітатимуться, урівноважуватимуться (якщо грають погано), взаємознищуватимуться аплодисментами, коли хтось блискуче виконає соло, байдуже, свій чи чужий, раптово вибухатимуть контрапунктом голу. Зрідка особливо блискучу гру чи постановку прем’єри з бажаним результатом хор по закінченні (чи коли кінець зрозумілий) вітає стоячи, тягнучи потужним рефреном — «Мо-ло-дці! Мо-ло-дці!».
Уперше я потрапив на цей стадіон на початку серпня 1966 року на матч «Динамо» — «Чорноморець». Не одна любов до футболу живить мою пам’ять. Я щойно завалив вступні іспити в політехнічний інститут і вперше в житті відчув крах ілюзій. Проте цілком свідомо купив у підземному переході квитка на стадіон. За п’ятдесят метрів, у книгарні «Сяйво», у комісійному відділі придбав «Курс вищої математики», «Інтегральне й диференційне числення», «Вищу фізику», «Загальну хімію» — томи грубезні, однак, я вважав, цілком посильні, щоб через рік приїхати і показати екзаменаторам, хто є хто. З цим акуратним, добре, зашпагатованим пакунком я прямо з дверей книгарні влився в потік, який і виніс мене в безкрає болільницьке море.
Збірна країни саме повернулася з Англії, з чемпіонату світу, де зайняла четверте місце й отримала бронзові медалі. Стадіон цвів транспарантами: «Ура Сабо!» — як пам’ятаєте, Беккенбауер тоді підступно підбив нашого Йосипа, заміни тоді не дозволялись, і Сабо героїчно шкутильгав до фінального свистка півфінального матчу з німцями, «Медаль Поркуяну!» — бо хтось далекоглядно вирішив, що кращий бомбардир збірної молодий, ще заробить собі, і Валерій повернувся з Англії без нагороди. На якомусь заводі йому зробили копію медалі, більшого потім він у збірній не досяг.
Хотілося побачити збірників, але на поле вийшов тільки Поркуян — у другому таймі, на заміну. Отримав м’яча від Біби, пройшов правим краєм і десь майже від кутового прапорця зробив передачу на лінію воротарського майданчика, і Бишовець головою забив свій третій м’яч у цьому матчі.
Я вже знав, що слід робити в таких випадках.
Спершу-бо, знайшовши місце, усівся, поклавши на коліна півпуда книг, сподіваючись з внутрішнім трепетом відсидіти встановлений час, як у кіно. З розумним виглядом дослухався розмов, що велися довкруг. Шанси «Чорноморця» оцінювалися нижче нуля. Справа була ясною. Людей цікавила сама гра і виконавці. Так, ніби п’єса вже всіма була прочитана, залишилося побачити, як вона буде сьогодні поставлена, що нового покажуть Біба чи Рудаков. От вони й вийшли, зідентифіковані одразу з баченими фотографіями, імена чиї чуті по радіо, читані в газетах. Ось вони! Гіркота поразки на екзаменах розтанула, це ж хлопцям у селі розказуватиму: бачив того, а того теж бачив...
Бачив, як Бишовець закрутив каскад фінтів, залишаючи в себе за спиною одного за одним одеських захисників, і ось уже перед ним тільки воротар! (Так: менше ногами працює, більше корпусом, хитнувся сюди-туди, захисники сіпнулися, обманливі замахи — це можна повторити, показати хлопцям!) Удар низом, гол! (Такі б нам ворота, з такою сіткою). Ах, яка рибка впіймалася! Народ довкола схопився на ноги й закричав, я поправив пакунок. Звільнив долоні, щоб поплескати, й отримав стусана в спину — як зрозумів, костуром. Обернувся і побачив високо наді мною палаючі гнівом очі, аж у скельцях пенсне відблиски того гніву, а костур — стоять такі в «Художньому салоні» — націлений у мене вдруге, мов кий більярдний.
— Ви що, шановний, у бібліотеку прийшли? — почув я голосок сімдесятилітнього.
— Що вам, діду? — мабуть, мигнуло в мене в очах.
— Встань, коли люди гола забивають! — спалахнув старий. Я підхопився, дивлячись на нього так само запитально; дідок, навіть вище стоячи, виявився мені по плечі. Ах, сеньйор професор! (Чому сеньйор, чому професор? Мабуть, пенсне, борідка клинцем, костюм-трійка, галстук, тюбетейка на ніжно-червоній лисині навели на думку). Ах ти ж, кульбабо божа! Ціпком битися?! Зараз дмухну, й останній пушок полетить... Я вибачливо посміхнувся і сів. Народ уже вгамовувався й осуджуюче поглядав у мій бік. — Понаходить усяких, — ніяково буркнув дідусь.
Коли Бишовець забив другого гола, ми з ним обмінялися поглядами вже як соратники.
...А в цей час — ну, може, десятьма роками раніше чи пізніше — на іншому матчі, у тридцятому секторі верхнього ярусу, навпроти «бессарабських» воріт сидів бухгалтер

читати