Завантажити

коли я пішов у другий клас. Старші хлопці — довоєнного, воєнного і одразу післявоєнного народження — мали свої клопоти: як позбавитися ходіння в школу в сусідні села і влаштуватися конюхами. У газеті «Колгоспне село» (тепер «Сільські вісті») я читав гуморески і віршовані фейлетони Степана Олійника. Місто побачив уперше в одинадцять років: передовиків виробництва возили в область показувати пересувний зоопарк. Батько взяв мене з собою. Я також побачив звіринець, скуштував морозива і напився газованої води. Одна тітка повезла на автобусі (уперше) свого сина й мене на вокзал і показала живого паровоза. Про футбол ще не було мовлено.
Таж святе місце порожнім не буває. І завжди знайдеться пророк, який розкриє вам очі і пояснить, як заповнити порожнечу. Ним виявився сусід, Вітька Голод, трьома роками тільки старший, він, виявляється, вже давно слухав футбольні репортажі по гучномовцю.
Ми сиділи в їхній темній хатині (улітку світла не запалювали — берегли гас) і слухали, як московське «Динамо» боролося з ЦСКА. Я не розумів нічого, але Вітьчині переживання передавалися мені, а те, як він благоговійно повторював, багатозначно підкреслював, відчайдушно шепотів: «Яшин... Яшин...», підказало, що в хаті Голодів поселився новий Бог — постійно присутній, всевладний і невмолимий. Старого господар хати, глухий Сергій, недавно прогнав. Набрав у бібліотеці брошур — «Правда про релігію», «Чи є Бог?», «Що таке всесвіт», — три дні не виходив на роботу, вивчаючи їх, а вивчивши, категорично заявив: Бога нема! Сини й дружина йому тут же повірили так само категорично, раз і назавжди, а глухий Сергій заходився читати про атомну бомбу, бо тоді це теж було актуально.
...Але тепер у Голодів владарював новий Бог — футбол. Дядько Сергій, хоч і нічого не чув, але читав усе на Вітьчиному обличчі, ляскаючи долонями обох рук по голих дошках столу.
У моїй душі була вільна вакансія Бога, принаймні, кумира. «Не сотвори собі кумира» — то я пізніше взнав. А куди ж без нього в дитинстві? Я люто позаздрив Голодам і почав так уболівати, повискуючи, підстрибуючи на відполірованій лавці, що хлопці скоро запитали мене з похмурою підозрою:
— А ти за кого, власне?
— Я? За наших!
— Дивись: якщо проти Яшина, то...
На щастя, репортаж кінчився. Величний спокій, благість всесвітня й абстрактна любов сяяли на Вітьчиному обличчі навіть у темряві.
— Подумаєш, — сказав я, червоніючи, — це що... Я от у Києві був...
— Коли ж це? — єхидно підсміюючись, запитав Микола, Вітьчин брат.
— Ну, от. Як ото в Суми їздили, ну, звіринець дивиться, звірів усяких, я розказував про звірів. — (Голоди в Суми не їздили). — Слони, верблюди, леви там...

— Де Київ, а де Суми, — перебив, покректуючи, Микола. Теж знавець географії знайшовся, ледь на трійках повзе, а туди ж.
— Як їздили ми в Суми, — голосніше відчеканив я, дивлячись убік, хоч уже майже й зовсім стемніло, — там зібрали тих, хто гарно вчиться, — вже мало не викрикнув я, — з усього нашого району... і повезли в Київ, на екскурсію...
Певне, алібі я мав: по дорозі з Сум батько залишив мене на кілька днів у сусідньому селі у своєї матері, моєї другої бабусі.
— Так-так, — мовив Вітька, повертаючись до земних турбот.
— От. І нас водили на стадіон, — байдуже докінчив я.
— Хто грав? — спохватився Вітька.
— Київські... з московськими.
— Це на минулому тижні,— подумав Вітька хвилю. — «Динамо» — «Торпедо».
«От-от» — мало не вигукнув я, але спохватився: чи не купує?
— Здається.
— Та вони. Я слухав.
— Скільки ж квиток коштує? — спитав своїм противним голосом Микола.
— Дітям дарма. — Подумавши, додав: — А взагалі-то, керівничка якісь квитки брала. Бачив папірчики в руках. Чи не по десять копійок?
(Ще були старі гроші). Микола гмикнув.
— Цить! — Вітька стусонув його босою ногою. — Розкажи... як грали...
Микола, посміюючись у свої ще не вирослі вуса, потяг до дверей — подихати свіжим повітрям перед сном.
— Та як, — збадьорився я, кажучи нарешті часткову правду. — Ти ж знаєш, я нічого не розумію в футболі. Але дивиться можна. Бігають... м’яча ганяють... люди кричать...
— Форма яка?
— Гарна форма. Куди нам.
— Да... А суддя?
— Що суддя? А, суддя, той судив.
— Ну, а голи як забивались?
Що таке голи і куди їх треба забивати, я не знав.
— Голи забивалися. Що там казать. Якби нам таке... Піду, бо мати лаятиме, досі наші спати полягали.
— А ми організуємо! — підхопився Вітька.
— Треба! — крикнув я і побіг, радіючи, що коли навіть Вітька зрозумів, що я брехав, пробачить мені, бо то Бог футбольний уклав брехню мені в голову.
До футболу в тому сільці не дійшло, доки ми там жили: м’яча не знайшлося путнього. Але за спорт Вітька взявся: ганяли на велосипедах, повертаючись із школи, пробігали кілометрів по півтора, ну, само собою, лижі. Вітька, втягнувши мене в свою віру, опікувався мною як міг. Головне, розказував правила різних видів спорту, навчив читати спортивну інформацію. Звіти про Римську

читати