Завантажити

при Харитонюку, тодішньому солтису. Марія, дружина його, була худа й біла, аж жовтувата наче, мов соснова свіжа дошка; руда, й трохи в ластовинні, і холодна. Не в любощах, а холодна на доторк, наче риба, пекло холодом крізь сорочку груди, і руки, сплетені в нього на шиї, були ніби в мертвої. Тоді він здурів уперше і востаннє, побіг після весільної ночі у жар Вівдиних перин, мов найшло що. Вівдя дала раду, та більше казала не приходити, їй не потрібні сварки, та ще зважаючи на становище Андріяна. Вівдя багато чого навчила: які трави найти й коли, щоб дитину скинути, бо він не схотів мати купу дітей, уже бачив і спізнав, як така купа, мов гусінь, обгризає весь достаток: підказала, як і до молодої жінки підладиться. Воно на те й вийшло, і холод Маріїн виявився водицею в жаркий день – так уже він себе переконав. Зате в Марії чисто було, і готувати вона вміла, і начальство до них заїжджало, тож скоро неграмотний Харитонюк, що тільки кулаками міг розмовляти, звільнив місце солтиса, а Полівода зайняв його, а такої думки, щоб вище піднятися, у нього й не було; тому честолюбство не мучило, і так піднявся з грязі в князі, куди вже вище, усьому відміряно свій край, нащо вже Харитонюк був дурний, і той утямив, як світ улаштований. Здавши староство й напившись з цього приводу в саду під яблунею у свого змінника, припечатав волосаті червоні кулаки до столу. «Дивись, Андріяне, щоб тебе не з’їли. Бачиш, он бджола з квітки мед бере, напилася, аж стогне? А чи надовго? Он ластівка шугнула, гам, і нема бджоли. А над ластівкою вже шуліка круги звужує, а на шуліку стрілець міриться, а на стрільця теж хтось чигає. Всяк живе тим, що когось їсть, кожному визначено щабель на господній драбині». І раптом розсміявся Харитонюк: «А між тим, і квіти не перевелись, і бджоли є, і ластівки, й шуліки, і стрільці. Гинуть недужі, хто заґавиться, хто за свій щабель міцно не тримається, он як». Він і сам те знав, адже тільки сліпий і глухий не дотумкають, що так мається в сущому, і можна бути бджолою, чи ластівкою, чи шулікою, раз так визначено, але краще пастухом поміж бджіл, шулік і ластівок, щоб той, хто на вищому щаблі, не склював, не розтельбушив тебе. Він і сам те знав, Харитонюк же, повержений, тільки утвердив у цій думці. У будь-якій машкарі можна бути пастухом на своєму щаблі, і всяк повинен берегти свій щабель на цій господній державній драбині, щоб не настав хаос, безладдя й нерозуміння, здичавіння, бо війни, холера, чума приходять і відходять, але коли хаос, – то вже кінець світу. Гріх було й народжуватись, треба берегти свій щабель, а як він зноситься, влада потурбується, замінить його, витеше інший. Будь-яка влада, тільки не совіти, у них все змішалося, кожному пройді й голодранцеві богом захотілося стати, а кінчиться пошестю лінощів, череда попреться в шкоду, знищить посів на запас і самих пастухів із постолами, а потім здичавіє, мов коти на пожарищі. Та ні, світ стоятиме, раз уже почався, і драбина стоятиме, і він глядітиме свій щабель до скону, а совіти, урешті-решт, перемелються.
І коли Раух сказав про Заліси, Полівода подумав, що так, значить, і треба, їм там згори видніше. А що Раух пильніше, ніж звичайно, подивився на нього, зрозумів, що комендант має на увазі й чому відкриває секрет: Полівода має потурбуватися про рідню, щоб хто під гарячу руку не потрапив карателям на приціл. Приховати цінне майно, аби хто з рядової команди не поласився, бо кожному ж не будеш доводити, хто ти є. Звичайно, то все в останній момент, щоб не дійшло до зайвих вух, не наробило паніки й не завадило акції. Аякже, Полівода розуміє й немовлене, добре вивчив смаки й уподобання Рауха, слава Богу, крім усього, щомісяця возить таємні звіти про те, що діється в селі, а Раух негайно передає їх шефу гестапо Рідеру, й обидва задоволені розважливістю, точністю й акуратністю старости – він же подібні звіти писав ще для дефензиви, дефи, «двуйки», то наловчився, знає, що від нього вимагається, а начальство знає, що від нього можна вимагати. Та їхні стосунки, розуміння з півслова навіть глибші, ніж службові, і налагодилися з перших днів знайомства, коли ще не все вляглося, втихомирилось після відступу червоних. Раз котрийсь із бандер, бовдур, коли їхня частина проходила через Заліси, диркнув здуру чи сп’яну із ручного кулемета у слід німецькому літачкові, що возив пошту з Ратно в Кобрин. Льотчик тепер щоразу, пролітаючи над селом, обов’язково скидав пару легеньких бомб двічі на день, особливо не прицілюючись, не сходячи з курсу, навмання, одну хату тільки розвалив, у Шкурата, людей не зачепило, люди на цей час ховалися, а староста думав, що село, хоч і не завинило, мусить розплачуватися за чужі гріхи, коли вони скоїлися на його території. Потім бомба упала поміж череди, і вбило бичка, поранило кілька корів. Видно було, що льотчик затявся на своєму і добром не кінчиться. Гурт селян при мовчазній згоді решти бив чолом старості: оскільки ти влада, мусиш якось зарадити біді. Полівода довго не думав: збирайте від кожного двору по стільки-то, і невдовзі поставив

читати