Завантажити

виставивши вперед ногу, що не гнулася і, мов озутий у чобіт кілок, похитувалася в такт колесам на вибоїнах; парубок брьохав, посвистуючи, прямо по калюжах за возом, а німчик простував по траві узбіччям, тільки кобуру з пістолетом пересунув на пузо: міркував, далебі, що в сусідньому селі візьме коня персонально для себе.
Перекладач поглянув на захмарене небо, ніби визначив, де зараз сонце, витяг загорнутий у крапчату хустину хліб із маргарином, почав жувати, дивлячись поперед себе та раз у раз витираючи великим пальцем губи...
Візниця скоса глянув на перекладача, щось пробурмотів, лайнувшись, і витяг шмат газети, але не одірвав одразу на цигарку, аби ніхто не подумав, що він із досади закурює, бо і йому їсти захотілося, а розправив однією рукою на коліні ту газетку й голосно проказав:
– А подивимось, що там у бандер робиться. «Наша справа» – називається газета. Бач: «Учора в Луцьку в приміщенні колишньої «Просвіти» для чолових представників ОУН відбувся показ епохальної документальної фільми «Адольф Гітлер». Кіно крутять, халамидники. Культурно відпочивають, називається. Закуримо, чи що? Га, хлопці? – весело звернувся до бранців.
Михайлич чув, як судомно ковтнув слину Петро Шлапак, запеклий курій, але не обізвався. «А я не курю», – подумав Михайлич.
– То кому скрутити цигарку? – вів далі поліцай. – Я ж розумію мужиків. Чи німця боїтесь? Так він нічого не скаже, у мене добрий німець. Покуріть, хто й не пробував, бо на тому світі іншого вогню дадуть. У пеклі! – засміявся зі свого жарту. Так сподобалось, що кілька разів повторив: – У пеклі. О, там дадуть прикурить рогаті. Тих не загітуєш. Даду-уть!
– Не хочете, то як хочете, – сказав без жалю поліцай закуривши, – хотів порадувать, а ви гордитесь. Чи німця все-таки боїтесь? Кажу ж, хороший німець. Порядок любить, але дарма нікого не зобижає. Ми он з Миколою, – показав пужалном на парубка, – з сорок першого з ним, з осені. Дуже любить порядок пан Шнайдер. А з нашим народом інакше й не можна. Да. Ось таке розкажу. Восени, торік значить, наробили в районі шибениць. Навантажили на підводу і їдемо. Ну, думаю, тільки цього й не вистачало мені – людей вішать, я за порядком приставлений наглядать, а не мотузки сукати. Приїжджаємо у Вижично, до старого панського саду, яблук висить, мамо моя, – гілки тріщать. Закопуйте, каже Шнайдер. Нам що: закопать – не вішать. Мить – і стоїть шибениця, тільки петля на вітрі теліпається. А потім Шнайдер людям і переказує: так і так, хто в сад, – той у петлю. Чоловіче! І стояв сад, хоч би тобі гниле яблуко взяли. По всіх селах розвезли шибениці – і ніяких тобі сторожів. Все! Порядок! Орднунг, по-їхньому. І все ціле. За совітів уже б розтягли майно. Так що любить пан Шнайдер порядок, любить, усі вони люблять, ми й служимо тому, що тут – порядок. От у Вільці був такий случай. Заїхали раз, а одна баба й скаржиться: такий-от і такий у мене курку вкрав, ще й решту похваляється звести. Приведіть, каже Шнайдер. Ми з Миколою раз-раз – і готово, є. А той, дурень, злодюжка, усміхається, зуби шкірить до Шнайдера: пан, пан. А Шнайдер нам із Миколою лопати – копайте яму. Нам що... А тому вже не до сміху, і баба, бачимо, скиглить: я ж так не хотіла, пристрожили б йому. Але в німця порядок, і злодіїв вони ненавидять. Шнайдер сам його і квокнув, довго так примірявся, мабуть, уперше, цікаво було. Присипали трупа, та й по всьому. Для острашки. Порядок. Микола згодом і питає: що ж, ото за курку чоловіка на той світ відправлять? Та й не в німців ту курку вкрадено, а в баби сільської. Е, каже, раз баба звернулася до німецької влади, видать, визнала її, і німецька влада захистила її інтереси таким робом. Порядок! Знають, що до чого.
Поліцай примовк, та його, очевидно, щось бентежило, не міг довго мовчати.
– То ти, значиться, Михайлич? – напівобернувся знов. – Кепські твої, брат, справи, набідувалися з тобою німці, вважай, пропав. І чого ото пхаться було проти силищі такої? Та й порядок у них, не те, що в нас...
Так і сказав: «у нас», наче відділяв себе від німців, від тих, кому служив.
– ...Народ наш не доріс до такого порядку. Відійшла он армія до Волги. А мені що? Я собі катаю свого німчика по району, платять у строк, і люди слухаються. А тобі, Михайлич, не повезло, дуже не повезло. Ми й не думали на хутір заїжджати, тільки ж пан Шнайдер не любить минати нічого, хазяйське око. Приїхали, значить, а тут дідуган один і підходить: так і так, прошу управи, двоє невідомих забрело на хутір. Шнайдер, правду сказати, зблід, замахав, щоб їхати. А дід каже: сплять вони в Марти, і вартовий спить. Я йому: і на халєру, діду, тобі невідомі, сотню марок, гадаєш, випишуть? А на таку халєру, каже дід, що злий я на них, розвелося всяких стільки... Чуєш, Михайлич? Розказує, значить: забрела на хутір якась група, чи то націоналісти, чи партизани, чи ще хто, ну, взяли підсвинка, люди і промовчали: усі беруть, треба, війна йде, голодного чоловіка не дражни, бо ще тебе встрелить. А тоді старший і наказав: усіх свиней, які є на хуторі,

читати