Завантажити

Так не виходить, — зітхнув Федось. — Або із совітами, Ваню, або з нами.
— З ким це з вами?
— Ну, політика почалася, — махнув рукою Федір. — Піду подишу свіжим.
— З нами, Йване, — говорив Федось, слідкуючи, як син бере автомат під образами та виходить із хати, — з українцями. Треба свою матінку відвоювати, щоб кожен жив як хотів.
— Вам наче хто не дає.
— Не дає, голубе. Ось німця доб’ють, колгоспи підуть, і таке закрутиться, — наче поскаржився Федось.
— Ви й у колгоспі проживете, приліпитесь.
— Та проживу... Але пече, пече мене щось отут-во, як і тільки подумаю. Повіриш, заснути не можу, так пече, старина.
— Не знаю, діду, не знаю. Пустіть, робота мене жде.
— Та зажди, Іване, не часто душу одкриваємо... Нема мені в совіти ходу. І ось їм нема. Або наше, або їхнє зверху буде, як гадаєш?
— Наше буде. Он уже Гітлера додушуємо...
— Он ти як, — пожалкував Федось. — Ну, американці хіба нам не поможуть?
— Потрібні ви їм, як і німцям були.
— Не віриш! Совіти, вважаєш, переможуть...
— Бодай.
— Тоді, Іванку, страшне щось буде. Голі села залишаться,— нахилившись, тихо проговорив Федось. — Брат на брата піде.
— Ще не кінчили? — зайшов Федір.
— Не хоче Іван, — зітхнув Федось.
— То на грушу, — визвірився Федір.
— А що ви хочете від мене? — похолов Іван.
— Щоб ти за нас був, — ударив кулаком по столу Федір.
— У ліс ішов, чи що?
— На старину ти в лісі потрібен. Головою і будь, нашим тільки. Щоб шито-крито. Батько тут розводить соплі.
— Як це вашим головою?
— А так. Робитимеш, що ми казатимем. Там побачиш.
— Ясно, — сказав Іван.
— Ну, от. То давайте ще по одній, щоб замочити це діло.
— А коли я відмовлюсь?
— Кришка, — сказав Федір, — довго не прогуляєш. Чи й звідси вийдеш.
— Вийде, вийде, — заспокоїв Федось, розливаючи горілку. — Ти, Федоре, думай потроху. Хто ж йому одному повірить, що вас бачив? А там, конешно, дивитися треба, діло ваше. Бери, Іване.
— Про діло говорите, — сказав Іван і аж у кишені руки від склянки сховав, — а секрету ніякого. Чого ті жінки в хаті сидять?
— І справді, — буркнув Федір. — Ану, марш!
— І дітвору заберіть! — гукнув Іван.
— Усі — марш!
Федір сам і двері зачинив.
— Так, значить, — сказав Іван, з натугою відгинаючи в кишенях вусики на запалах, — життя таке, значить... — Затис запобіжники і великими пальцями витяг кільця, одразу обоє.
— Що ж поробиш, — стало сумно Федосеві, — як воно таке...
Усі примовкли. Іван мав говорити. Він поклав лимонки на стіл, прикриваючи долонями, і як запали спрацювали, ляснувши, різко відкинувся спиною до стіни, закривши обличчя руками.

читати