Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

бабо,
— Сорок один, сорок один...
— Добрий день, кажу! Петро де? — крикнув у саме вухо, гадаючи, що коли баба сліпа, то й глуха, може..
— Сорок один, спаси й помилуй. — Баба, однак, почула і тицьнула костуром у напрямі хати Федося Баранчука: туди, видать, подався зранку Ковдя.
Хоч із Федосем, та ще в його хаті, й тяжко сперечатися, однак і до нього діло мав: коли приїжджали солдати за картоплею, тільки два мішечки благеньких здав, відбріхуючись, що не вродило, а солдатам, певно, ніколи було з ним займатися. Іван же на іншому кутку був. Треба попередити, що то не все, сільрада плану не виконала, хай крутитися не здумає, садив більше за всіх.
І в Федося хрипів на прив’язі собака. Із сіней висунулася Федосиха і вклякла, забачивши голову.
— Добрий день, тітко. Петро у вас? І хазяїн дома?
Федосиха тричі покивала головою, як німа, й ані руш із порога, мов закам’яніла з переляку.
— Чого ви, тітко? — Іван обминув її і ступнув до хати.
У Федося були гості, в Івана підігнулися коліна, такий сморід стояв у кімнаті, аж темно від нього було, певно, пили й курили з ночі. Чоловік шість сиділи за загидженим столом — і Петро між ними, і Федір Федосів, — ось де він об’явився через чотири роки, а решта незнайомі. А жінки з дівками Баранчуковими сиділи на ліжку й лузали соняшникове насіння.
У кутку, на лаві, під образами, стояла зброя.
— Голова! — радів не знаючи чому Федось, закриваючи за Іваном двері й підштовхуючи його в спину, туди, до столу. — Голова! Я ж кажу: іде голова, бачу он через вікно, а вони не вірять!
Усі повернулися до Івана: чоловіки з набряклими обличчями, перервавши розмову, жінки, не перестаючи лузати, Баранчучки репані глянули насмішкувато.
— Та проходь, проходь, не стісняйся, — не вгавав Федось, — тут свої люди. Оце і є наш голова! — показував гостям, наче бозна-який був радий.
Гості тільки розглядали його, але розсунулись, Іван незчувся, як кілька рук потягнулися до нього й мало не силою всадовили поміж себе.
— От так голова! — аж підскакував Федось і одразу набурив повну склянку сивого самогону. — Давай за зустріч, Іване, не стісняйся.
Федір перегнувся до нього через стіл і лапнув Івана по грудях. Витягнув наган.
— Голова могорич приніс, — зареготав дерев’яно, мабуть, язик задубів од горілки. — Це ти з нього й Жука поклав?
— Якого Жука? Не знаю я ніякого Жука. — Коли Іван нарешті проказав перші слова, йому полегшало. — Я по ділу прийшов.
— Може, й не знаєш Жука, — продовжував Федір. — Уночі темно. Казав тому дурневі, що придушить треба, так ні. Де ж ти дів хоч його?
— Федоре, Федоре, причепився з тим Жуком. Мо’ втік твій Жук. А голова по ділу прийшов. — Федось і собі всівся за столом. — Кажи, Іване.
Насміхається, гад. Знає, що живим не випустить. От і попався...
— Перебачай, Іване, — спохватився Федось, — ти ж випий, закуси, а тоді й про діло поговоримо. Давай і я з тобою.
Дуже боявся Іван, щоб пальці не затремтіли, коли склянку братиме, і він рвучко схопив її й стиснув, наче склянка могла випурхнути, як метелик. Він вирішив випити: і щоб заспокоїтись, і щоб легше було вмирати. Вицідив до дна, ні на кого не дивлячись, повільно, наче привчаючи горло до пекоти. На столі було і м’ясо, і сало, він давно того не куштував, але взяв тільки капусти в пальці, свіжої, яку щойно Федосиха поставила на стіл.
— Я ж казав, що це наш чоловік, — засяяв Федось. — Закусюй, Іванку, чим Бог послав! Чи ще одну за компанію перекинеш?
Іван заперечливо схитнув.
— Тоді кажи про діло.
— Діло в мене таке, — напружився Іван, — чого ось він, — показав на Петра, — не у війську?
— Розумний який, — сказала Петрова жінка. Підвелася й сипонула лушпиння з пелени біля печі. — Який розумний.
— Цить, — відмахнувся Федось. — Сказано, баба. Ну-ну?
— Оце таке й ну. — Іван зрозумів, що відповідати йому ніхто не буде. — І ще: чому норму бульби не здали?
— Якби ж вона вродила, клята, — зітхнув Федось. — Оце й ділов усіх?
— Хіба мало?
— Не варт і ноги було бити на Дуби. Викликав би в сільраду, і квит. Або міліцію покликав.
— Міліція і сама прийде, — сказав Іван і спробував підвестися. — І — пустіть, спасибі за вгощення. Сказав, що мав.
— Та сиди, гуляй, сьогодні неділя! А чого ж ти й досі міліції не покликав?
— Бо думав, що зрозуміє, як і всі люди.
— Тепер жалкуєш? — криво осміхнувся Петро.
— Пустіть, немає в мене часу!
— Та сиди, сиди, Іванку! Певно ж, і в нас до тебе діло є.
— Убивать будете? — похмуро спитав Іван.
Федось зайшовся сміхом, аж ті, за столом, повсміхалися.
— Ой, насмішив, голова. Чи я ж дозволив би, щоб оце в мене отут чоловіка на хазяйстві рішили? Якщо треба, — Федось посерйознішав, — вони й там, — кивнув у бік села, — кінчать тебе. А для чого? Хіба мало наших людочків перекінчено? А ще скільки перетовчуть... Коли ті баби й підродити зможуть... Таке-то. Тут, Іване, своїх треба держаться.
— То ви, діду, й держіться свого, а я вже буду сам по собі.



Партнери