Завантажити

дихала
І - інколи - сміялася.

***
Ми з тобою ділили і хліб, і вино,
Ми ділили взуття і одяг, -
Ми з тобою її ділили,
Дошукуючись, що у неї насподі.

Я готовий і далі, мій друже, ділити з тобою вино і хліб,
Одяг, мрії і те, чим під ранок дихає Дніпр.
Не готовий, мій любий, з тобою ділити лише її я:
Розчинитись в душі її хочу, розтанути в зорях грудей і віях,

Щоби зникнуть у вроді її - у вічній.
Все! Вона, і немає нікого, немає на світі
Людей. Лише здалеку маривну пісню
Чи ріка все нашіптує, чи мій відчай.

Кімната-мати

Я згадую стегон твоїх тремт і дихання.
Я згадую їх солодкі плоди,
Повітря сперте від запаху м?язів в кімнаті,
Яке не розтинали крики
І сік, що з берези твоєї стікав у рот.

М?які і розкішні хвилини текли поїздними рухами.
Тремких почуттів раз-у-раз у кімнаті з?являвсь фіміам, -
І він завис, і всміхався нам східними джинами,
І чомусь пригадувався київський вокзал.

І ми зазирнули у душу одне до одного,
Й побачили, що там вже існує чиясь душа:
Ввійшли в ту кімнату скрипучими ніжними тіл сходами,
Й завмерли від думки: любов, яка ж ти, однак, краса!

Її не видно. Не можна її ні почуть, ні впізнати,
Не можна любов?ю зайнятись і знать, що це й є вона.
Любов – дві квітучі душі, поєднані угорі навіки –
Приходить, як мати: усе розуміє, усе віддає і, проте, від усього сумна.

***
Ах, яка я пихата,
Пихата яка я!
Я – як бджола,
Що, згідно з кораном запахів,
То віддаляється,
Прудконога, як косуля,
То, як повітря,
Наближається, легка,
І продовжує кохати,
Не наближаючись,
Наближається.
Все закінчиться,
Щойно станеться мій укус,
Щойно теплі молока
Вийдуть берегами
З моїх вуст.
Щойно одягнеш ти
Кільт картатий
І я засміюсь,
Я зрозумію –
Нарешті настав
Час не жалити,
А кохати.
Але не віддати мені
Мою любов, адже,
Щойно вжалю,
Я неодмінно піду,
Хоч і будеш ти
Пригадувати мене
Й якийсь час проклинати
Я, віддавши всю жагу,
Себе всю,
Сповзаючи ліжком
Вже буду вмирати.
І тоді ти нахилишся,
Ніжно без страху
Погладиш губами
Мою чорну і жовту
Пломеніючу шерсть,
Мені на черево
Спуститься парашут
Твоєї сльози
І разом із присмаком
Нектару мого лона
Навічно, назавжди
Ти запам?ятаєш
Його запах.
І будуть античними
Статуями
Закарбовані
Мої сліди в твоєму житті.
І їх буде так багато,
Що коли інші дивитимуться
На твої
Розціловані
З всесвітом бджіл губи,
То прийматимуть
Їх за маленьких
Мавп
Зі слідами
Волохатих, ніжних,
Палких
Поцілунків бджоли.
І сльози тих, хто
Погляне на тебе
В ту мить,
Неодмінно
Не раз
Капнуть, розбавивши напій життя,
Що в ту мить стоятиме
Перед кожним на його столі,
Жахом.

***
Я знову твою красу
Шукаю у віттях дерев:
Вдивляюся у росу,
У слід, що на небі залишив Лев.

Вдивляюся в гамірний зір майдан,
В Дніпро, у, як завше, мовчазну полярну зорю,
Із зрізаних трав, їхніх ран
Йде запах: тебе я і там зорю.

То завмираю (сам),
То, ніби з тобою, йду,
Терпкий, ненадійний мій океан,
Колись я себе у тобі знайду!

***
Я люблю тебе такою, яка ти є.
У обличчя тебе я не зможу ударить косою.
Бо без тебе, гадаю, дрібне і нікчемне життя моє:
Відтепер я живу однією тобою.

Сором на лисині

Я, як дитина, сьогодні до тебе тягнуся ручками.
Ти ж відштовхнула мене ізнову, холодна сучко.
Мабуть, якби я прийшов у оселю твою з каблучкою,
Все, що отримав би був – лайна ластівчиного на дах соромітна кучка.

Підкорена фортеця

Твої очі зорять на мене на відстані.
Вони втискують мене в землю.
Зізнавайся: ти ж справді відьма колісна,
Що на веломашину щовечора закидує ногу?

Що щоночі проходить крізь стіни,
Що пролазить у очі крізь вії,
Що, заходячи в сіни,
Свіжим подихом посмішки в душу одразу сіє?

І від усмішки тої оскалу
Я ізнов до життя повертаюсь, щасливий чомусь і зморений.
О, відьмо моя ласкава,
Я відьмацтвом твоїм назавжди, навіки підкорений.

Самотній комаха

Тінь від лопуха.
Я – примарна муха.
І ступає моя нога
По тій тіні твоїй без звуку.

Лінь, ранкова лінь, ніжна й м?яка.
Любе гілля пляжиться довкіл без звуку,
Бігає птиця чорна й прудка,
А рілля навпроти усе без руху.

Рівний, рівний стає небес політ.
Сум, чи радість, чи відчай від передчуття розлуки?
Звуків пташиного співу надійний світ і цвіт
На лопуху принципово самотньої мухи.

***
Знову день почався без тебе.
Білі-білі хмаринки сльозяться в промінні Феба,
Доторкаються до води Дніпра, до кущів, до мого лоба,
У якому твоя тінь безперервно мене у сільці свої ловить.

Знову води несуться на південь, чуття – на північ.
Уночі молодик все дедалі більше подібний стає на віник –
Заміта почуття у грудей хату,
Зорі сиплються з неба, вкривають, як сніг лапатий.

Півень скрикне ледь чутно, і слух соловей регулярно лоскоче,
А пташинка маленька у серці моєму одного хоче –
Зазирнути іще раз в неніжні твої потаємні очі,
Щоб, як місяць, потім у шибку кидатись на них, мов сон щоночі.

***
Нині холодом я мучуся,
Крижаним твоїм усміхом,
Із яким провела до

читати