Завантажити

Я такий втомлений, що навіть всесвіт перекинув би,
Аби лише дали зіницям відпочить - за часу штору!
Там, за завісою тихенько поблукать, закинутому.
Сюди, коли пливли, здригались, танули й щезали гори.

Коли горіх ридав кривими і невтішними
Сльозами, що в повітрі мурувалися,
Й вже на землі, на мозок так подібні, спішно
Своїми черепицями між листям шикувалися.

І я, прийнявши їхню честь високу, разом з звуками,
Якими падаючи поруч з снігом ці горіхи-сльози в світі сталися,
Дбайливими, мов серебро збираю, рухами
Їх із могили листопаду вигрібаю курячою лапкою мов палицею.

І вибираю не найкращий з них - найбільш, немов згорьоване чиєсь життя поморщений.
Неначе перед штормом неслухняні чорні неїстівні оком хвилі,
Душа єднається із ним - пливе над площами.
і разом з нею пливають у вічність звуки падаючих милей.

читати