Завантажити

зрілих
П'ятдесяти літ. І --
Не важчає! На безвітрі
Безмежному,
Під низькими зорями
Усе легшою стає хода, усе
Ближче до тіла піт.
І сліди
У пилу непомітного дня, що
Згасає, згас
Набувають статусу
(В морі з темряви)
Надзвичайно непомітно,
Нещільно в дорозі зітканих... Слід
Залишає в чолі моєму
Ясна реальність
Пережитих літ.
Виростає ріг
Місяця -- мов нізвідки.
Виходить, кидає ногу
В слід від неї. Зиркнувши,
Останнього пішохода
Веде
У мрійливий,
Здається,
Ще існуючий - десь
Світ.
1998

Марині Цвєтаєвій

Сьогодні мені знову сняться кості.
Читаю, дихаю, живу – у гості
Ізнов, Марино, знов заходить простір
Очей, і губ, і слів твоїх, і ти...

Рожева сукня, що не дарена ніким ще –
До тебе – простягаю в сні я руки – диха ближче
Із того - в цей світ, в той – із цього, й навпаки.
Новий поет стару поему пише про деньки

Твої, Марино, кості, що лежать і дишуть
Літ п’ятдесят уже як сто, і тищу, -
Напишуть... І погляди по стегнах хітних не ковзають – січень
Січе. Коханці сплять. Лиш на стегні он, вище

На них – обох – на стегнах – ще жива печать
(Хто зміг на них полежать й задрімать?). Утішать
Нікого вже не будуть вони – рідні, ніжно-жовті зуби
Тієї, що померла в серпні сорок першого мов сорок другого.

Не будуть, ні, в такій у темній, як ти,
Життя банкетом йти.
Ні на поминках
Не буде вже таємний почерк твій ні в кого танцювать -
В підземній альтанці, кості, вони стоять.

І лиш поет – не праведник – у вічність
По них, костях, зчита якусь ймовірність стрічі,
Любові і її гріхів (своїх!). І слова,
Що виринало з горла до кохання не готове – із лона –

В твої безсонні ночі петербурзьких,
Московських і тунгуських зим.
І немов рядок один
Ставали ночі білі після цього...

Останній, як і ти, - поет посмертний, післяслівний, довгий
Встає, кульгаючи і падає, він пнеться – ні, спинається на ноги
Біля могили Жінки, Поетеси, Матері! –
А жриці в ній Любови

Ще дихає, і кості ці – єдиний
І справжній і жіночий й православний слід
Поета на землі
В її імлі.
27-28.01.2003

Рапсодія початку

Здійми вії:
Ось він, початок дня. Милі
(Одна за одною) десь, не тут. Канат
Руки і ноги сковує чи жгут. Блават
Чи ластівка променю ковзне між кімнат і
Ось ти: лежиш в ліжку -- живий і здоровий.
Ноги
Подібні до проминання епох -- трем
Й, в той же час, проповзання нижче колін мов
Теплих мурах-нікчем: залишки нічного
Блукання нервів, залишки недожитого сну. Рука
Тягнеться до чашки. Очі поки що бачать лиш пляму масну
Замість тієї що ось буде випита кави...
Лежиш?!
Здійми вії й послухай краще
Залишки проминаючих ще з ночі далі тиш! Послухай
(Все далі вони в вусі, у пам'яті,
Зникають, мов гобой)! Послухай
Вже звучить людської,
Ранкової впевненості в рухах тромбон!
Ні...Тиша... Майже тиша -- ще спиш. Хм!
Очевидно -- ізнов --
З новими побажаннями,
З новими силами --
Провалився
Додивлятися сон
І мчиш -- ген-ген, далі:
Стискається, вирівнюється нерв. В трубочці
Сну скручується, зникає хребет, чуєш -
Вже кроки твої подалі! -
Наступне коло,
Наступне охолодження вен,
Наступне провалля...
Проходить в кімнату
Дружина, мати чи сестра -- за
Бортом авто твого тіла
Лишається ранок... Що ж.
Подалі, музико вірша, подалі -
В наступний світанок
Рухається сонце, скрипить паркет
І їде велосипед
Повз ганок.
1997

Пейзаж

Драстуй, любе моє сонце!
Ти дорогу прокладаєш моїй зіниці!
Мов рука простягається вона вперед
Й лине далі. Й, там подалі,
Обминаючи полотно залізниці,
Погляд стає усе глибшим і довшим.
Й ось вже
Очі напиваються з криниці, ось
Погляд намацує долі
Кілька комашок,
Що, понуро схиливши голови,
З немигаючими очима
Незримо
Проповзають добою.
Драстуй, незабутнє моє сонце!
За тобою
Простерлись лише тільки зорі самі.
За тобою -- ззаду й попереду --
Простерлась пора така ж золота як ти,
Людських справ золоті сліди,
Довічні картини тремтіння речі на вітрі,
На відстані
Шуми моря.
Й коли тихо
Я споглядаю тремтіння твого кольору --
Мов промінь
Невидимий з душі крик
Здіймається і струменіє
Вслід за часу шлейфом.
Вслід за добою
Я, в мареннях постійних, посилаю тобі привіт.
Падаю розгарячілий у землю,
В твій можливий слід.
-- Драстуй, сонце моє! -- кажу тобі
Й ти знов запалюєшся
Як і раніш над мною.
Нетлінною свічею, піснею
Падає піт.
1997

Вік

Летять роки.
Один за одним
Пливуть вбік.
В їхньому крилі
Відчувається якась
Потойбічна міць,
Якась холоднеча. Ніц
Попереду. І нам
Залишається іноді
Лиш лягти собі на бік
Й мріяти про те,
Що буде там.
Немов крило орла
Чи заплутані сліди,
Пролинає вік --
Один тут, інший --
Десь там. Завтра
Ми помічаємо,
Що нас нема
На крилі -- серце
Стривожено
Зіщулюється,
Зменшується,
Віддається
Власним думкам.
Й, через три або два
Дні, помічаєм ми,
Що мовляв
Ще далеко не вечір,
Все попереду мовляв,
Ще воно десь там.
Й притулившись,
Знов і знов
Мов пульсуючи,
До важкого крила

читати