Завантажити

своє тіло мов сіттю до тебе, й простерши тобі це під голову,
Двадцять чотири рази дихнув, потім видихнув й знову завмер.
4.07.1998

Субота

Не передати мені, мабуть, мого страждання.
З пізньої ночі до раннього рання
Знову і знову тебе споминаю.
Що мі робити без тебе? – Повір, не знаю.

Що мі робити в порожньому ліжку,
Що, на снігу лежачи? Ліпить сніжки?
А чи, скотившись по сну підніжжю,
Згадувать як пахне звір твій ніжний.

Як пахнуть руки, пахне волосся,
Все, що обнять мені колись вдалося.
Ні! Я діждусь, як прийде субота
І укушу тебе ніжним ротом.
6.03.98

***
Твоє тіло, загалом – це фантастика.
Як дивує рухів твоїх ніжна пластика.
Як дивує кожен жест, кожна посмішка,
Кожен погляд твій, Наталю, мій апостоле!..

Я молюсь на тебе і на тіло твоє.
Я молюсь на тебе, моя мила,
І кажу тобі: «Ніби суд Лінча – це
Почуття наше!..» Зійде нанівець - не закінчиться.
8.03.98

Молитва до жінки

Я кохаю Тебе, сонце моє золоте.
Я кохаю в Тобі все низьке і все святе.
Я кохаю кожен шматочок Твій.
Я кохаю губи і напрямок руху вій.
Я кохаю Тебе, як вітер кучері в'є.
Я кохаю, як сніг у обличчя б'є.
Я кохаю тебе, Жінко моя Свята.
Відчуваю, що Ти -- ахіллесова моя п'ята.
Я вже чую тьмяної смерті ритм,
Як смарагдовий її алгоритм
Визначає ніби долю мою
Й ось із глека смерті
Їдку рідину п'ю
До кінця. Витираю свої сп'янілі, зблідлі вуста,
Повертає мене на землю думка проста --
Ще раз глянуть на Тебе хоча б один лиш раз,
А вже потім -- немає різниці -- хоч би й шабаш
Хай там буде -- не знаю як там все --
Вранці я повторю молитву, поглянувши з сну
У самісіньке Твоє лице.
1998

Сльози задля нашого щастя

Усмішка твоя гукає мене в таємні далі.
Спитай кого хоч – втомився без тебе пан Віталій.
Тому скажу, кохання моє, однозначно
Ми ще пригорнемося одне до одного й на плечі поплачем.

І посміємося ми із тобою, ніжний мій Леве.
І пригадаємо, як душа наша спільна у човні кохання пливе.
Ми будемо щасливими, ніжна моя, - от побачиш.
Адже недаремно душа нині сумує й поки що плаче.
12.03.98

Пісня про те, як здобути щастя

Драстуй, кохана моя чарівна перлино,
Всесвіту донько й якихось людей дитино,
Драстуй, сучасна і давня весталко любові,
Ніжна, тремтлива русалко! В мені хвилювання крові

Ти оживила вчора страшенне,
Вірусом ніби проникла в усі мої вени,
Наче хвороба ввірвалася в голову й серце хворого,
Начебто паводок з мила з лиця землі мене голого.

Тому я нині стою прилиплий до тебе, неначе плювок до дошки з об’явами.
Тому розпластався я на землі під тобою, німб ожеледиця а чи диявол.
Тому, коли я прошу тебе, ладо, про кохання,
З мене роса сльози падає невчасно рання.

Адже здогадуюсь, що відповіді на почуття не буде,
Що тизакохана в іншого Іуду.
Що ж, що ж, скажи, робити тоді Іскаріоту -
Може, вночі через сни покусать тебе ніжним ротом?

А чи, догнавши в темряві твій небесний подих,
Зашепотіти ізнову слова про любов і про тіл свободу,
Про зустрічання світанку й божествену щастя втому:
Адже, якби ми з’єднались, судилось би статися цьому!..
29.04.98

***
Усі твої із ними прогулянки,
Вони мені – як серпом по яйцях.
Нащо, нащо. Міло, ти мене обдурюєш?
Краще малим узяли би мене до себе пранці!

Краще б мене заклювали гуси-лебеді чи мечем би ошпарив герой
З казки. Втопитися б краще було б у криниці...
Вже не той став, не той... Став не той
Я – ворон ліпше би ивклював мі зіниці!..

Усі товї з ними мені прогулянки,
Усі вони мені – до одного місця.
Все-таки, втім, душа журиться
І стражда, Міло, і, мила моя, ледь не трісне.
1998

«Різдво»

Розкажу-но історію я своїх народин,
Заспіваю пісню твоєї вроди,
Про твою красу заспіваю, моя Людмило,
І про те, як човном кохання пливу я, серцю милим!

Заспіваю ясну чергову пісню кохання,
Що тобі, ладонько, присвячена із самого рання,
Що до тебе, наречена богів, присвячена, від самого світання,
Від найпершого подиху світила лине з благанням!

О, моє, моєньке мі, цар-діво Людмило!
О, моя жар-птице світлоока, о мила,
Я до тебе лину з ранковою жагою.
І відразу в мйбутньому ногою

Я стою не в ганебнім, - в на диво світлім,
У якому твій погляд палає вінцем стоцвітнім.
І от, щойно подих затримав, згадавши тебе на хвильку,
Як ти знов пройшлась коридором. Цілую ж. В шийку.
1998

Дума про нещастя

Золотко моє ненаглядне, моя ти краса!
Світло моє сонцесяйне, ясна коса!
Серце моє білолике, лелеко моїх надій,
Сплю і бачу тебе, торкаюся твоїх вій.

Бюста торкаю, вушко, смикаю за пасок.
Мама казали слушно:
«Зустрінеш кохання, синок!»
Знаю, мамо, срлю і бачу це –
Правду ваших вуст,
І перед нею, Людмилою, скачу,
Німб біс а чи Златоуст.

Ніби отець Сергій я:
Хотів не раз
Пальця собі відрубати
Чи виколоть глаз.
Глас ізвише, втім, глаголить,
Бородою трясе,
Палицю показує й видушує:
«Це ще не все!

Отроче, не закінчився ще аншлюз-спектакль.
Ще ця людина Людочка зробить скандал,
Ще вона тобі зробить, побачиш ще, крові поп’є
Із її ото характером... Ще вона

читати