Завантажити

Овлур. — На тому, низинному боці — густий темний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а якщо продеремося, то залишимо після себе такий слід, по якому нас швидко знайдуть. А пішим — усюди дорога! Ми пірнемо в хащ,! і загубимося в них, мов перепеленята в степових бур'янах.
— Що ж робити з кіньми? — спитав Рагуїл.
— Цих двох, що впали, зіпхнемо на бистрину — хай пливуть собі за водою, а решту переправимо на той бік і там відпустимо в ліс. Якщо буде погоня, то їхні сліди на деякий час заплутають переслідувачів, — відповів Овлур. — Ми ж самі пройдемо річкою і виберемося на берег у зручному місці, щоб не залишити слідів...
Тим часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку піщану косу.
Втікачі заспішили і почали переправу.
 
3
Рано-вранці в стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як головешка, очі палали люттю і відчаєм.
Кончак уже знав про його невтішне горе і, міцно обнявши, притиснув до грудей.
— Уй-уй, хане, співчуваю тобі. Але синів повернути не можу. Не в моїх це силах... Кріпись!... Ти воїн і звик до втрат... А час залікує твої рани в серці... Один час!
Кза схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого хана, та зразу ж відсахнувся. Глянув суворо.
— Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!
— А саме?
— За голову сина я вимагаю голову князя Ігоря!
Кончак витріщив очі.
— Кза! Я розумію, що твоїми вустами говорить велике батьківське горе... Але ж і ти мусиш розуміти, що помста ця безпідставна. Твій син і твій зять загинули як воїни, в бою. Це смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!.. А Ігор — полоненик, і ти хочеш зарізати його, як вівцю!
— А Коб'як? Його вбили в гридниці Святославовій!
— Ну, ти ж знаєш, що він сам винен, — накинувся на князів, як лютий вепр... А Ігор сидить спокійно... Та й поручився я за нього!..
Вони б сперечалися довго, бо Кза настійливо домагався свого, а Кончак не менш настійливо перечив йому, та в стійбищі раптом зчинився крик, пролунав тупіт багатьох кінських копит.
— Що там? — стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчало на конях кілька молодих джигітів.
— Хане, хане! Князь Ігор утік!
— Та ви часом не п'яні? Як утік? Коли?
— Мабуть, ще вечором, бо постелі холодні, не зім'яті...
Кончак змінився в лиці.
— Прокляття!
Кза злорадно усміхнувся.
— От бачиш! А ти йому вірив! Поручився за нього! Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його мені!
— По конях! — гукнув Кончак. — Ми наздоженемо його!
В погоню кинулися обидва хани — і Кончак, і Кза — зі своїми людьми. Слід узяли відразу — на березі, де був зім'ятий очерет і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці знайшли кінські сліди. По них і рушили навздогін за втікачами.
— Ми їх наздоженемо! — гукнув Кза, підстрибуючи в сідлі. — Вони далеко не втекли!
— Я теж так гадаю, — відповів Кончак, поглядаючи на сонце. — До обіду вони будуть у наших руках.
Як же здивувалися хани, коли помітили, що сліди вели не на захід, до Ташлика та Сальниці, а на північ — прямо до Дінця.
— Ігор обхитрив нас! — ревнув розлючений Кза. — Полетів сокіл до свого гнізда не степом, а перебрався на той бік Дінця — в ліси! Хіба ми його там знайдемо?
На Дінці слід Ігоря та його супутників раптом загубився. Лише троє коней вийшло на протилежний берег. А де ж інші двоє? Де втікачі?
Кза від люті позеленів.
— Шукайте! — кинувся на людей. — Не полетіли ж вони птахами понад лісом! Повинні бути сліди. Байток, бери людей — шукай!
З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі. Та незабаром повернувся ні з чим: коней, правда, знайшов — вони паслися неподалік від берега, на галявині, — та людських слідів ніде не видно.
— Ей-вах! — схопився за голову Кза. — Прокляття! Князь Ігор і тут обхитрив нас! Що будемо робити?
— Я повертаюся додому, — відповів Кончак. — Не личить великому ханові винюхувати сліди втікачів! Я повертаю коня назад!
Кза ударив камчею по луці сідла, у відчаї підняв перед собою руки.
— О горе мені! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо жде мене мій син Чугай, щоб я провів його у царство тіней! Але клянусь пам'яттю предків, я піймаю Ігоря! Байток, доручаю тобі це зробити... Відбери скільки треба спритних джигітів і наздожени втікачів! З-під землі відкопай, а приведи мені на аркані князя Ігоря!
Байток поморщився, але покірно схилив сиву голову.
— Я візьму двадцять джигітів, хане... У Ігоря один шлях — на захід сонця. Та не одна стежка: і по цьому березі, і по тому, і понад самою річкою, і поодаль від неї — лісами та галявинами. А яку з них обрав уруський князь — лише він знає... Нам треба всюди порискати, пошукати... Тому я розділю своїх людей на кілька невеликих загонів — який-небудь та натрапить на Ігорів слід... А я з сином та

читати