Завантажити

закричав:
Погоня! Погоня! Наші в небезпеці!
Гайдутини вже й самі побачили, що Драган, Звенигора і Златка тікають від погоні і що віддаль між ними і переслідувачами поволі зменшується. Воєвода Младен зблід.
— Набийте пістолі і яничарки! Приготуйтесь до бою, другарі! — скрикнув він. — Займайте свої місця!
Гайдутини залягли обабіч дороги за скелями. Спихальський, Роман і Грива, вистромивши голови з-за каменів, прикипіли поглядами до втікачів.
— Прудкіше! Прудкіше, най його мамі! — шепотів зблідлими вустами пан Мартин. — О пан Єзус, захисти їх!
Коли під Златкою упав кінь, гайдутини ойкнули. Воєвода схопився за голову. Глухий болісний стогін заклекотів у його грудях.
Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзів і всіх гайдутинів нову віру в порятунок. І навіть тоді, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златці змогу втекти, ніхто не сумнівався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагіїв.
Тим часом Драган і Златка швидко наближалися до гайдутинської засідки. За ними по п'ятах гналися спагії.
Гайдутини лежали за скелями, міцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного звуку! Тільки дзвінкий цокіт копит на кам'янистій дорозі та шелест вітерця над головами порушували мертву тишу.
Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зі Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить у нього з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але він не помічав цього. Поглядом прикипів до двох передніх вершників, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засідку і можна буде вогнем відсікти переслідувачів.
У Спихальського чоло всіялося рясним потом, тремтів гострий кінчик їжакуватого вуса. Голубі булькаті очі пойнялися крицевою синявою.
Майже не дихав Роман. Ліве око примружив, а праве тримав на мушці, цілячись у переднього переслідувача, кожної миті готовий натиснути на собачку.
Нарешті, Драган і Златка вихором промчали повз гайдутинів. Наростав гулкий тупіт спагіївських коней.
— Вогонь! — скрикнув воєвода.
Гримнув залп. Луною віддався в горах. Дико заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху, болю залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.
Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдутинів. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.
— Тате, врятуй Арсена! — скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.
Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.
Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих аскерів, які, очевидячки, готувалися до бою.
— Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, — сказав воєвода. — Арсен — сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей...
Загін займав вигідне для оборони місце. Невисокі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдутинів від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдутинами. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглися дві долини, порослі чагарником і лісом, — вони були зручні для відступу.
Не маючи уявлення про кількість гайдутинів, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Слівена мчали поодинокі аскери. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар-бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.
Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір'ях. Друга частина — більша — лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдутинів з боків.
— Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче — і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! — поучав своїх соколів воєвода. — Нас менше, але за нами — правда! Да жиє Болгарія!
Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов'яні кулі.
Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Але гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння.
В першому ж приступі Гамід недорахувався більше десятка своїх воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Слівена.
Як тільки наступило затишшя, Яцько відклав убік торбинку з порохом (він заряджав яничарки для Романа і Гриви), запхнув за пояс два ятагани — і непомітно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гілка, пробрався ущелиною на протилежний бік горба і швидко почимчикував у тил спагіям. Його весь час непокоїла думка про Звенигору. Де він? Чи пощастило йому втекти від переслідувачів? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли б був живий і на волі, то досі б прибув у розташування гайдутинів.

читати