Завантажити

на хлопця.
— Підійди ближче! А ви — геть звідси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.
— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?
— Батечку, їй-богу, нічого! — забелькотав Минка. -— Хай мене грім поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова... Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного... А виявилося...
— Ти чув, що вони тут говорили?
— Чув.
По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.
— Кому про те розповідав? Тільки правду!
— Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!
— Забожись!
— Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?
— Гаразд. Іди!
Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган — і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг пахолка і знову сів на лаву.
Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню — запалив свічку. Потім прочинив двері.
— Це ти, Митрофане?
— Я, — почувся протяжний голос.
— А Тхір з тобою?
— Та вже ж.
— Заходьте!
Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій вони не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.
— Невже Минка?
Чорнобай не відповів. Зачинивши за пахолками двері, підштовхнув їх на середину кімнати і став насупроти.
Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
— Чого крутишся, мов муха в окропі? Перед ким стоїш, падло? Забув?
Тхір завмер, гарячкове думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:
— Де ви поділи Звенигору?
Митрофан вирячив очі.
— Якого Звенигору?
— Не прикидайся дурнішим, як є, йолопе! — гримнув на нього Чорнобай. — Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!
— А-а, — Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: “Бач, я ж тобі казав!”
Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.
— Ми продали його Алі, пане.
— Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?
— Митрофан підбив... Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся... Погрожував...
Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.
Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.
— Готовий!
— І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? — тихо спитав Чорнобай. — Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?
Тхір позеленів. Упав на коліна — поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка.
— Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя.
— Простіть мене, добрий господарю! — схлипнув Тхір. — Не інакше — диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам... Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вам життя... Я завжди служив вам вірою і правдою. Ну, а раз схибив — позаздрив на гроші... Каюсь...
Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.
Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, — і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе.
— Гаразд, Тхоре... Я помилую тебе...
З грудей пахолка вирвався радісний стогін.
— Однак не думай, що я тобі прощаю... Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно... Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору... Він не знає тебе в обличчя?
— Ні, не знає.
— От і добре. Це сприятиме нашому задумові... Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці.

читати