Завантажити

з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень...
 
4
Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла потоками остання вода зі ставу — і колеса зупинилися, млин став, важкі кам'яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало — над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни — і кияни, і монголо-татари — де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.
Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівяі нрги і зчепитися з ворогом у двобої.
В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.
Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос:
— Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчій!
— Іду! — відгукнувся він і, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали впереміш, направився до надбрамноЇ вежі, яку міцно утримували кияни. Тут темніло кілька постатей.
Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах — страждання. Його рану щойно перев'язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.
Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.
— Живий?
— Живий.
— Не поранений?
— Бог милував.
— От і добре... Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений...
З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:
— Таточку!
Воєвода усміхнувся знову.
— Ну, що там — таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло...
— Я принесла вам їсти,— буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню.— І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх — і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за...
Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.
Скориставшись цією паузою, воєвода з лукавинкою в голосі закінчив:
— Авжеж, і за Добриню... Тільки мені чомусь здається, що найперш — за нього!
— Таточку, який-бо ти!
— Е-е, що правда — то не гріх! — махнув здоровою рукою Дмитро і зразу ж посуворішав:— Але я забороняю тобі з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе!
— Таточку!
Та воєвода вже підвів очі на Добриню.
— Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозі зайди в собор святої Софії, розшукай ієромонаха Іяникія і дізнайся, чи переховав він у надійне місце бібліотеку князя Ярослава і куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Іди і не барися — мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, і ми повинні стягнути сюди всі свої сили! Іди!
Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартівливому тоні він перед усіма присутніми розкрив сімейну таємницю — кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. І не тільки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому і повернутися з ранковою зорею?
Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину і його таємницю? Чому стурбувався долею бібліотеки? Чи не думає він, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогодні-завтра Київ упаде?
Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився і мовчки рушив до виходу з тісного приміщення вежі. На сходах оглянувся — Янка йшла за ним. Він схопив її за руку.
— Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! — не стримав він почуттів, що переповнювали його.
— Я теж, Добрику,— шепнула дівчина.— Я теж!
— Але батько каже правду — тут дуже небезпечно!
— Я не сліпа — бачила. Навіть стріляла з лука.
— Ну от! Так і загинути можеш!
— А ти? Навіщо ж мені тоді жити?
Він допоміг їй зійти на землю, і вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору святої Софії.
Ієромонаха Іяникія знайшли відразу, як тільки заглянули до приміщення бібліотеки. У великій кімнаті з порожніми полицями було напівтемне. Тільки в дальньому кутку на столі коптів недогарок свічки, а біля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.
На скрип дверей чернець відклав перо і, підвівшись, пішов назустріч.
— Які пізні гості! Мир вам!
— Мир домові цьому,— привітався Добриня.— Ми від воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я — Добриня. Ієромонах перехрестив їх.
— Що ж вас привело до мене?
— Бібліотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне місце і куди.

читати