Завантажити

запитав:
— Чекай, чекай! А для чого тобі Бачман? Ти що — знав його?
— Авжеж! Ми разом жили в одному хизарі. Я допоміг йому та його другові Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи мені, де їх шукати!
Пастух задумався лиш на якусь мить.
— Для чого це тобі?
— Він допоможе нам з Янкою. Сам бачиш — ми в безвихідному становищі: ні одягу, ні коней, ні зброї, ні їжі. Шлях додому далекий, степи безлюдні, як доберемося?
— Гм, схоже, що ти правду мовиш,— тихо промовив старий.— Але я не знаю, де шукати Бачмана. Він ні дня не сидить на одному місці. Сьогодні він тут, а завтра — там. Нападе на монгольський улус, поб'є, пограбує, забере свіжих коней, а своїх, стомлених, залишить — і тікає далі. Вже не раз монгольські беї ганялися за ним, та не змогли спіймати. Бо він — як вітер!
— І все ж — де його шукати? Ти бачив його?
— Бачив. Учора він зі своїми хлопцями був тут.
— Був тут! — вигукнув Добриня.— Отже, він десь недалеко?
— Може, недалеко, а може, й далеко,— ухильно відповів Кулі-баба.— Хто теє знає? Один Бачман. Але я тобі, орусуте, дам їжі на три дні, а за цей час ви, може, зустрінете Бачмана.
З цими словами старий витягнув з мішка торбинку сиру і кілька шматків в'яленого на сонці м'яса.
— Дякую,— розчулено відповів Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок.— Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Світ не без добрих людей — і на цьому він тримається! Бувайте!
 
4
Старий половець помилився: втікачі були такі зголоднілі, що їжі, якої він їм дав, вистачило не на три дні, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися одні крихти. А третій і четвертий день знову йшли голодні і ледве брели осіннім степом навпростець.
Янка змарніла, пристала зовсім. Тому, коли вони під ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризені кінські маслаки, Добриня сказав:
— Все. Далі — ні кроку. Що буде, те й буде — зупинимось тут. Сідай до вогню — грійся, а я спробую спіймати що-небудь — байбака, степову черепаху чи овечку, що відбилася від отари. Запечемо на вогні — і трохи підкріпимося.
Він назгрібав сухого зілля — кинув на багаття, а другий оберемок підіслав Янці, яка зразу ж опустилася на нього і простягла до вогню холодні руки. Тепер вона не перечила Добрині, бо так стомилася і стільки витратила за ці дні сил, що їй уже було однаково — жити чи померти.
Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не відійшов і на сотню кроків, як раптом побачив на витолоченій траві залишки розчленованої на шматки кінської туші. Кращі шматки м'яса були кимось вирізані і забрані, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало велике блідо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього.
Він приніс свою здобич до багаття і кинув кілька шматків м'яса в вогонь, а сам опустився біля Янки на коліна, обняв її за плечі і крізь радісне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:
— Ми врятовані... І на цей раз врятовані... Щаслива доля оберігає нас, Яночко!
Вони сиділи тихо і не відривали погляду від багаття, де шипіло, сичало, шкварчало, поволі обвуглюючись, кінське серце. Сиділи довго, поки воно не спеклося, а потім дістали з жару і, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на їжу.
Коли наситилися і зігрілися біля вогню, відчули, як на них накочується тепла хвиля сну. Янка підібгала під себе ноги, зіщулилася, зручніше вмостилася в своєму гніздечку і незабаром заснула. Йти далі вона не могла — їй потрібен був спочинок.
Добриня ліг біля неї і заснув теж.
Прокинулися вони одночасно, розбуджені тупотом копит, голосним кінським іржанням та гомоном багатьох людських голосів, підхопилися і завмерли від жаху. Довкола них щільним колом стояло кілька десятків озброєних вершників.
— Хто ви? — спитав по-половецькому круглолиций немолодий чоловік.— Орусути? Келари? Звідки і куди прямуєте? Втікачі?
Добриня мовчав. Хто ці люди? Які їхні наміри? Що їм відповісти?
Він зацьковано зиркав довкола, відчуваючи в серці холодну тугу від безвиході і гарячкове шукаючи відповіді, яка могла б їх порятувати. Але жодна путяща думка не лізла в голову. Залишалося одно — сказати правду.
— Так, ми орусути,— глухо промовив він.— Що вам від нас треба?
Від його голосу один з верхівців, що стояв позаду, здригнувся і вигукнув:
— Добриня? Ти? Невже це ти?
Добриня підняв голову — перед ним на карому коні сидів Качир-укуле. Помолоділий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою зброєю, він з подивом і радісною усмішкою придивлявся до обідраного, змарнілого, зарослого буйною чуприною та бородою втікача-богола.
— Качир! Качир-укуле! — стрепенувся Добриня.— От яка несподівана зустріч!
Качир-укуле зіскочив з коня, обняв його.
— Я радий, що зустрів тебе, друже! А це твій брат? — повернувся до Янки.
— Це моя жона,— усміхнувся Добриня.— Тобі я можу відкритися —

читати