Завантажити

це моя жона, Янка. У хизарі ми це приховували, а тепер немає потреби... Ми втекли, бо зустріли одного недруга, Домана, що ще в Києві заповзявся звести мене зі світу та й Янку знав добре. Ми боялися, що він розповість про нас ханові, і відразу втекли. Вже тиждень блукаємо в степу, охляли з голоду, мерзнемо… Думали — пропадемо...
— Ну, тепер не пропадете — поїдете з нами. Бачман буде радий бачити вас!
— Бачман? Отже, ти з ним? Займаєтесь баримтою? Я чув, чув про нього! Сподівався зустрітися з ним.
— Скоро зустрінетесь,— Качир-укуле знову обняв Добриню за плечі і гукнув до своїх товаришів: — Ці люди поїдуть з нами. Дайте їм коней та підберіть що-небудь з одягу! І швидше — нам не можна баритися!
Владний голос Качира-укуле змусив баримтачів ураз розімкнути коло. Одні почали шклубатися в своїх шкіряних хурджунах — витрушувати з них здобич і кидати під ноги Качиру-укуле. Інші помчали до табуна, що під наглядом пастухів пасся на лузі, і незабаром повернулися з парою осідланих коней.
— Тут, здається, вам що-небудь підійде,— сказав Качир-укуле, показуючи на купу одягу та взуття.— Вибирайте!
Добриня та Янка підступили ближче. Чого тільки тут не було! Кожухи, чапани, халати, гутули, шапки-борики і шапки-малахаї, штани хутряні і ткані, спідниці бавовняні та шерстяні, хустки, шарфи-пештимали, килими. Видно, баримтачі попатрали не одну кибитку і не один улус — здобич була багата.
Вибравши те, що сподобалось та підійшло по зросту, Добриня та Янка швидко одяглися, взулися в шкіряні гутули і сіли на коней.
— Вперед! — наказав Качир-укуле.— Не відставати! Півдня загін, не зупиняючись, прямував на північ, а потім круто повернув на захід і перед вечором, заглибившись у вологі зарості осіннього пожовтілого лісу, вийшов на пологий берег великої повноводної ріки.
— Ітиль! Ітиль! — заґелґотали радісно баримтачі.
— Волга! — не менш радісно вигукнув Добриня.— Янко — Волга! Бачиш? А за нею Дон, а там і Дніпро! Батьківщина!
Янка сумно усміхнулася, зітхнула:
— О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях, то аж холодно стає на серці!
Добриня не відповів: загін повернув праворуч, на широку галявину, де горіли багаття, паслися осідлані коні, вешталися люди. Це були баримтачі. Узрівши прибулих, вони кинулися їм назустріч.
Окремо — поважно, статечно, не поспішаючи — йшов Бачман.
Добриня впізнав його відразу, хоч був він тепер одягнутий не в брудний полатаний халат, як було в неволі, а в добротний чапан, підперезаний зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увінчувався синім оксамитовим шличком з червоною китицею, жовті гутули були розшиті різнобарвним шовком, а руків'я і піхви шаблі, прикріпленої до пояса, поблискували самоцвітами..
— Бачмане! — гукнув Добриня, зістрибуючи з коня.— Бачмане!
Бачман на мить зупинився, придивляючись до незнайомця, а потім розкинув для обіймів руки.
— Добриня! Яким вітром? Теж утік?
— Утік. Хочу добратися на Батьківщину.
— З братом? — Бачман перевів погляд на Янку, що сиділа на коні.
— З жоною, друже.
— З жоною? — Бачман витріщив очі.
Качир-укуле зареготав, ляснув Добриню долонею по плечах.
— Він, хитрун, умудрився у нас під боком видавати свою красуню жону за брата-підлітка! Як це тобі подобається?
Добриня зніяковів.
— Не від вас приховував, браття, а боявся, що нас із Янкою розлучать мунгали.
Бачман подав руку Янці, допоміг злізти з коня. — Вітаю, катун. Перед тобою я так же зобов'язаний життям, як і перед Добринею. Всім, чим можу, допоможу, щоб ви дісталися на батьківщину,— коней дам, одягу, їжі дам. Але вирушати зараз, проти зими, в таку далеку дорогу? Не раджу. Та й ти, хатун, бачу, ждеш сина чи дочку. Як же вирушати? Скоро впаде сніг, ударять морози. Ні, перебудете у нас до весни, а тоді і в путь! Чи як? — він підвів очі на Добриню, бо зрозумів, що вирішує він.— Залишайтеся! А по теплу рушите!
Від проникливості Бачмана Янка почервоніла, мимоволі глянула на свій живіт. Добриня обняв її, пригорнув.
— Я думав про це, Бачмане. Сам розумію, що, на зиму глядячи, не слід вирушати в таку далеку дорогу. Але зараз нас двоє, а весною буде троє, як тоді з малям тікати?
— Ну, по теплу це простіше простого. Кобилиці саме ожеребляться — молочко немовляті буде. У дорозі, де захочеш, там і переночуєш. А небезпека яка трапиться — всюди заховатися можна... Ні, ні, я не відпущу вас — загинете! Перезимуєте в нашому коші, а тоді — на всі боки!
— Де ж ваш кіш? Тут?
— Ні, тут занадто близько до Бату-сарая. Кіш наш далі, в лісах, в таких місцях, куди не знаючи дороги, й добратися нелегко. Нині ми після успішних нападів на монгольські улуси та на купців вирушаємо туди. Бачиш — скільки коней, худоби та овець пригнали ми? На всю зиму вистачить. А не вистачить — знаємо, де взяти. Батий позахоплював усі наши юрти, табуни, череди, отари, тож не гріх і нам тепер

читати