Завантажити

умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього — в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.
Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і закликати зі зброєю на заборола.
Коли зійшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города39 і піднялися на вал. Унизу білів приметений снігом Дніпро, вдалині темніли Дарницькі бори, а з-за них поволі випливало денне світило, забарвлюючи всю східну частину голубого неба в холодний малиновий колір.
Дмитро приклав руку козирком до лоба.
— Дивіться, хлопці! Не видно? Дивіться! Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менту, і пильно вдивлялися в далину.
— Ідуть! — вигукнув раптом Степан.— Погляньте — йдуть!
— Де?
— Ген там, вирушають!
Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.
— Боже, яка сила! — прошепотів Дмитро.— Лізуть, мов комашня!
Дозорці, що сиділи на дзвіницях, теж помітили ворога і вдарили на сполох. Їх підтримали подільські церкви — і густе, тривожне калатання дзвонів підняло на ноги весь Київ. Люди вибігали на вулиці, мчали до своїх сотень і займали місця на валу.
Тим часом ординці вже досягли київського берега, гуртувалися в загони і, розділившись на дві частини, почали охоплювати Київ — одні через Дорогожичі і Глибочицю з півночі, а другі — Перевісищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських воріт, з півдня. Зімкнутися вони мали десь біля Золотих воріт.
— Поїдемо туди,— сказав, спускаючись вниз, воєвода.— Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувате. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!
На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали — і готувалися до найгіршого.
Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.
— Ну, що? Не видно ще?
— Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля,— відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.
— Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! — Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини.— Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!
З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням — кху-кху! — ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.
Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах — хутряні шапки, при боці — крива шабля та булава, за спиною — сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла,— туго скручений жель та шкіряний хурджун — торба для здобичі.
Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти воріт, в'їхали кілька вершників, перед якими всі розступилися, і, піднявши голови, почали роздивлятися вал і киян на ньому.
— Менгу-хан, — прошепотів Добриня. — Це він!
— Котрий? — спитав Дмитро.
— Отой, що на вороному коні.
Менгу, ніби відчувши, що про нього йде мова, раптом підняв руку і посварився.
— Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!
Якийсь половець відразу ж переклав його слова.
— Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!
— Ми не відчинимо воріт! — гукнув Дмитро.
— Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?
— Я воєвода Дмитро.
— Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його — і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва —

читати