Завантажити

безбожний, у рязанських князів дочок і сестер собі на ложе просити. А хтось із вельмож рязанських по заздрості доніс Батиєві, що має князь Федір Юрійович жону-княгиню із царського візантійського роду — ліпотою і тілом красна бе зело, краща за всіх. Лукавий і немилостивий Батий розпалився в похоті своїй і сказав князю Федору: “Дай мені, княже, звідати красу жони твоєї, тоді не піду я на Рязань!” А князь Федір засміявся в лице Батиєві і відповів: “Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолієш, тоді і жонами нашими володітимеш!” Безбожний Батий розлютився і зразу ж повелів убити князя Федора Юрійовича, а тіло його кинути на розтерзання звірам і птицям. Інших воїнів ліпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по імені Апониця. Заховався він і гірко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночі, побачивши, що ніхто його не стереже, таємно поховав його і поспішив у Рязань до княгині Євпраксії і розповів, як і за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовірного князя Федора. Княгиня Євпраксія стояла в цей час у високому теремі з любим чадом своїм — князем Іваном Федоровичем. Почувши ці смертоносні слова, сповнені туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом із сином, князем Іваном, прямо на землю і розбилась на смерть... — Янка зітхнула ще важче і, трохи помовчавши, тихим голосом закінчила свою оповідь: — Так розповідали втікачі... Таким був князь Федір Юрійович, ось так учинила княгиня Євпраксія... Чому ж я не можу вчинити так само? Хіба я слабша за неї?
У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу — особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться... Ну, що їй відповісти?
— Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.
— А якщо візьме?
— Тоді я буду поблизу тебе.
— І зробиш те, про що я прошу?-
— Не знаю. Я захищатиму тебе.
— Ну, і за це дякую... А про нашу розмову — нікому ні слова!
Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.

9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:
— Мунгали! Мунгали!
— До зброї, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.
— Куди-и?.. — вибігла на ґанок бояриня Анастасія. Та дівчина навіть не оглянулась — хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.
На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут її помітив Добриня.
— Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!
— Хто зна — той чи не той, — огризнулась дівчина. — Та й ти мені не вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж — хай іде. У неї батько, брати — нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?
Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.
Уздрівши дочку, Дмитро насупився.
— Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Aну, киш мені додому! Янка притупнула чобітком.
— Не піду! Хоч убий — не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то? Бояри засміялися.
— А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!
— За словом у кишеню не лізе!
— Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
— І гарна достобіса!
Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.
— Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку40! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.
— Оце дівчина! І стриже, і бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.
— Годі вам! Справді розпащекувалися! — гримнув він. — Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої

читати