Завантажити

той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї — став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв'язалася житнім перевеслом — стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.
Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.
— Поїхали по селу! По селу! Надвор! — залунали голоси.
Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під'їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі — теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури — ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.
Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.
Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів — Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам'яті.
Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше — вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам'ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець — гарна пара для Ганночхи! Аби ж тільки щастя їм!
Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються... А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-ях подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?
А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана — братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він — хочеш не хочеш — та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!
Янка!
Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!
Він гірко усміхнувся своїм думкам.
Ну навіщо ти думаєш про неї, Добрине? Навіщо згадуєш її? Хіба не розумієш, що тобі до неї — як до сонця? Смерд — і бояришня! Монгольський богол — і донька воєводи київського! Хіба ці поняття сумісні? Забудь про неї думати, як і про Милану!
Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці — і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені — у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.
Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.
Хтось надумав:
— А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс! Інший порадив:
— На Ірпінь! З горбів покатаємося! Це сподобалося всім.
— Поїдемо! Поїдемо!
До них пристало ще кілька саней — з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за поворот — помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку — до яру.
Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.
— Сідайте! Хто не боїться перевернутися — до мене! Добриня теж вкпряг коня, прив'язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду — і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.
Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.
— Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору! Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:
— Но! Соб! Гаття!
Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого — і ти вже на сьомому небі!
Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.
— Р-р-р!..
Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.
—

читати