Завантажити

наточив на камені ятаган — поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле облчччя.
— Поголи, пане добродзею, — сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. — Тільки вусів не чіпай. Вуса — то найперша ознака шляхетності... Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!
— Ну, і де ж ті маєтки? — спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шхребучи тугу щоку шляхтича.
Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.
— Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. — Він підняв угору палець. — Воля — то найліпший маєток, прошу пана!
— Але ж пан усе-таки одружився, наскільки я пам'ятаю з розмов?
— То був чорт у подобі янгола! Але дай-но мені добратися додому!.. — почервонів Спихальський.
Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно-голубими очима і як налилося кров'ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.
— Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.
— Дуже простої З Туреччини втекли, а з Болгарії — і поготів!
— Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. — І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.
Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.
— Що ж, тоді й ми зостаємося, — сказав він. — Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.
З колиби вийшов старий. З-за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.
— Будь обережний, дідусю, — шептала. — Я чомусь думаю, що це небезпечні люди... З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?
— Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити. Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.
— Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.
— Спасибі, бай ' Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, — відповів Арсен. — Би, правду кажучи, добре-таки охляли за ці дні...
— А звідки путь держите, другарі? І хто ви? Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:
— З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки... А віри християнської...
— Руснаки, виходить! — зрадів старий. — То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат... За ноги б — та в море, невіру! А самі — гайда додому!
Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.
— Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, — відповів Арсен. — Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час... А господар наш Якуб добра людина, дарма що турок... І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе — захищатимемо. Чи не так, друзі?
— Авжеж! — вигукнув Спихальський. — За пана Якуба живіт покладемо!
— Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, — засумнівався Момчил. — Ну, та бог з ним... Ходімо обідати!
Арсен помітив, що Момчил якось підозріло глянув на них, але не надав тому значення. Хотілося швидше поїсти і заснути. Кілька безсонних ночей на морі виснажили їх украй.
Обід був смачний. Духмяна чорба з рибою всім припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракії, забув про шляхетські звичаї і голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсенові виноградна ракія здалась не такою міцною, як запорозька горілка, але він не хотів ображати гостинного хазяїна і на всі заставки розхвалював і ракію, і чорбу, і солонувату бринзу.
Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.
Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.
Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:
— Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!
Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?
Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але тепер не можна було нічого розібрати. Потім заскрипіли надвірні двері, і наступила тиша.
“Еге, тут щось не гаразд, — подумав Арсен. — Чи не затіває

читати