Завантажити

розумів, що від сьогодні його життя піде новим руслом і що на цій новій дорозі на нього чигають не тільки злигодні й поневіряння, а й кров та смерть. Він присягався в душі зробити все можливе й неможливе, щоб відомстити своїм кривдникам — Юрію Хмельницькому та Іванові Яненченку, а також тому, хто направляв їх на це чорне діло, — великому візирові Кара-Мустафі. Не відав, як він це зробить, де й коли зустріне своїх ворогів, але знав твердо, що або сам загине, або ж покарає їх!
Все в його душі перекипіло. Вона ніби вигоріла і стала пустельною і кам'яною. Тут, на чорному попелищі, втративши враз найрідніших людей, він зрозумів, яке горе пережили сотні тисяч його співвітчизників, котрі втратили, як і він, усе, яких мук зазнали вони і якою ненавистю сповнені їхні серця. І він поклявся, що відтепер не знатиме ні жалю, ні співчуття до тих, хто чинить зло його народові, хто, мов сарана, плюндрує його землю, перетворюючи її на дике поле.
Йому на плечі лягла Романова рука.
— Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський і Гурко. Обидва суворі, заклопотані. Горе товариша гострим болем віддалося і в їхніх серцях.
— Ай справді. Арсене, годі журитися, — тихо промовив ніжи-нець. — Давайте краще гуртом поміркуємо, що його робити.
— Що ж тут виміркуєш? — з розпачем у голосі озвався Зве-нигора.
— Холера ясна! Прецінь ми в гіршому становиську бували. Згадай, друже мій! — вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчі подобу веселої усмішки, щоб підбадьорити друга. Але усмішка вийшла бліда, вимушена. — І виплутувалися з нього!
— То, пане-брате, було зовсім інше, — відповів за Арсена Роман. — Там ми думали тільки самі за себе. А тепер...
Вони не помітили, як позаду, на тому місці, де раніш стояв солом'яний погрібник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько піднялася обгоріла ляда і крізь вузеньку щілинку на них глянули чиїсь очі. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до світла, а потім спалахнули радістю. Ляда з грюкотом відчинилася — із темної ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька.
— Арсене! — радісно вигукнув хлопець і, вистрибнувши з погреба, кинувся в обійми друзів.
— Яцьку! — Арсен притиснув його до грудей. — Ти живий? А де ж наші?.. Що з ними?
Козак з надією дивився на погріб, ніби чекав — чи не з'явиться звідти ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.
— Ні ні, там нікого більш немає... Татари всіх забрали — погнали за Дніпро...
— Отже, живі?
— Так, живі...
— А ти ж як?
— Я втік по дорозі... До вечора сидів у яру. А потім повернувся до хутора і заховався в погребі. Накидав туди соломи, намостив собі гніздо. Там хоч і темно, зате досить тепло... Я знав, що ви повернетеся сюди...
— Спасибі тобі, Яцьку... Тепер розповідай усе докладно. Хлопець почав розповідати. Всі слухали мовчки, не перебиваючи і не перепитуючи. Тільки коли він згадав імена Многогрішного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами і з досадою похитав головою, ніби казав: як жаль, що ми дозволили полковникові вислизнути з наших рук!.. Звістка про те, що всіх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи підбадьорила козаків, і коли Яцько закінчив свою розповідь, вони почали жваво обговорювати становище.
— Ось тепер ясно, — сказав Спихальський. — Ми повинні їхати до Корсуня і визволити наших... Тільки що робити з Яцьком? У нього ж немає коня...
— Хто сказав, що немає? — образився хлопець. — У лісі в мене прихований добрячий кінь! Тут їх чимало блукало після боїв... Тож я впіймав одного біля стіжка на лузі і прив'язав у лісі, подалі від стороннього ока...
— Ну, тоді ти зовсім файний хлопак! Я тебе все більше поважаю, Яцьку! — І Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спині. — Друзі, не можна гайнувати часу — рушаймо в путь!
— Чекай, чекай, пане Мартин, — охолодив гарячого поляка Гурко. — Давайте поміркуємо, що будемо робити в Корсуні...
— Як то що? — надувся Спихальський, який не терпів, коли we погоджувалися з його думкою. — Визволимо Златку, Стеху... Всіх інших...
— Учотирьох?
— Чому вчотирьох? — образився і Яцько. — А я?
— Так, так... Пробач, Яцьку, — серйозно сказав Гурко і зразу ж додав:— Навіть і вп'ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрібні значно більші сили...
— Я теж про це думаю, — сказав Роман. — У Яненченка сотні татар...
Арсен мовчав, розуміючи, що останнє слово за ним. У першу хвилину він ладен був на крилах летіти вслід за своїми, щоб допомогти їм, але слова Гурка примусили його задуматись. Справді, що вони вп'ятьох зроблять? Та й припасів у них на дорогу немає ніяких — ні сухарів, ні сушеного м'яса, ні сала. Навіть пороху та набоїв обмаль. Разом з тим серце його розривалося від думки, що Златка в руках людей, які не звикли рахуватися з дівочою красою і молодістю. Для них це був товар, що цінився

читати