Завантажити

військові довелося провести всю зиму. Це було не важке але досить одноманітне життя. Дощі періщили майже кожного дня. Султан лютував, бо ні разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою.
Однак у такому вимушеному стоянні на місці було багато й корисного. Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад-Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Белграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.
Мунеджим-паша, особистий астролог султана, відкинув теплу ковдру, схопився з ліжка і, вступивши в оторочені хутром сукняні капці, потрюхикав до дверей. Хтось настійливо стукав.
Астролог тримав поперед себе свічку. Його брунатні очі злякано дивилися на двері, за якими стояв невідомий, а на високому лобі зібралися зморшки.
Хто б це міг бути? Він нікого не ждав.
— Хто?
— Мунеджим-паша, відчини! — почувся знадвору дуже знайомий голос.
Брязнув засув. У дверях з'явився великий візир Кара-Мустафа.
Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося і раніш, бо хто ж не хоче дізнатися про майбутнє? А всім відомо, що ніхто так точно не передвіщав майбутнього, як Мунеджим-паша. На те ж він і носить звання паші й особистого астролога падишаха!
Був він, однак, украй здивований тим, що Кара-Мустафа вибрав для відвідин нічну пору і з'явився не в своєму пишному візирсько-му вбранні, а в простій одежі яничара. Для чого такий маскарад?
Однак Мунеджим-паша був досвідчений царедворець і швидко взяв себе в руки.
— О! — вигукнув він. — Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха!
— Тс-с-с! Не кричи, паша! — шикнув на нього Кара-Мустафа, поспішно причиняючи двері. — Бо своїм гучним голосом розбудиш усе місто!
У астролога справді був громоподібний голос із трагічно-зловісними нотками, якими він щедро користувався під час своїх пророкувань.
— Мовчу, мовчу... Прошу сюди, мій повелителю! — І астролог відчинив двері до сусідньої кімнати.
Це була звичайна для того часу велика робоча кімната астролога й алхіміка. Все тут для Кара-Мустафи було знайоме. На довгих столах стояли скляні банки, наповнені порошками, шматками різнобарвних мінералів, рідинами. Біля вікна, у тиглі, пригасав малиновий жар. Пахло чадом і ще чимось невідомим і не зовсім приємним для звиклого до тонких пахощів носа великого візира. Посередині, на дерев'яній підставці, висіла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лініями і помальована знаками зодіака. Круті сходи вели на горище, де, як знав Кара-Мустафа, Мунеджим-паша спостерігав хід небесних світил. Всюди в безладді лежали і стояли якісь прилади й інструменти, що в душі великого візира викликали повагу до їх власника і забобонний страх.
Астролог підсунув Кара-Мустафі крісло. Спитав:
— Що змусило великого візира ощасливити мене своїми відвідинами?
Кара-Мустафа рішуче відсторонив од себе крісло і довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, ніби зважував — казати чи ні? Потім узяв його за руку вище ліктя і промовив тихо, але тоном наказу:
— Мунеджим-паша, ти повинен зробити мені і всій нашій імперії велику послугу...
— Я слухаю, бейефенді, — коротко проказав астролог, схиляючи в поклоні голову.
— Однак те, що почуєш, повинен знати лише бог та ми вдвох! — Кара-Мустафа підняв угору вказівний палець. — Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— Навіть сам падишах не повинен знати! І передусім — він! Бо робиться це в його інтересах...
— Так, мій повелителю, — ще нижче схилив голову мунед-жим-паша, холонучи від думки, що зараз дізнається про таємницю, яка може коштувати йому життя.
Кара-Мустафа нахилився майже до самого його вуха і ледь чутно прошепотів:
— Слухай уважно! Вищі інтереси держави османів і велич та слава падишаха вимагають рішучої перемоги у цій війні, яку ми рочпочинаємо на берегах Дунаю...
— Я знаю, — теж пошепки відповів паша.
— На чолі нашого війська став сам падишах... Його вірні піддані стурбовані тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як відомо, на війні гинуть не тільки рядові воїни, а й полководці... Ми всі живемо милостями падишаха, його розумом і його славою, а тому глибоко зацікавлені, щоб він не наражав своє дорогоцінне життя на смертельну небезпеку, яка може підстерігати його в поході...
— Так, я згоден з вами, бейефенд! Що ж робити?
— Падишахові краще й безпечніше буде, коли він повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гієздами, їздитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейні, дивлячись, як блазні танцюватимуть джурджуну... Все це для нього буде приємніше, ніж тримати ногу в стремені бойового коня!
— Безперечно, мій повелителю.

читати