Завантажити

вишикувалися на Еберсдорфській рівнині, за півтори милі од Відня. На правому фланзі стояли австрійці й німці, на лівому — поляки й козаки. Собеський зі своїми гетьманами був при війську.
Леопольд у супроводі почту на тонконогому, красивому, білої масті коні виїхав із Швехатських воріт і попрямував до центру війська, де стояла група вершників на чолі з королем Речі Посполитої.
Коли він проїхав половину дороги, йому назустріч рушив у супроводі сина Якова, сенаторів та гетьманів, німецьких курфюрстів та герцога Лотарінгського Ян Собеський.
Імператор і король з'їхалися посередині широкої рівнини. За ними стали: за спиною імператора — його почет, за спиною короля — воєначальники.
Не злазячи з коня, Леопольд виголосив на латинській мові коротке вітання королеві з приводу перемоги і потиснув йому руку. Промова була суха, без емоцій, без тієї теплоти, на яку сподівались і король, і союзні полководці, ніби йшлося не про славну вікторію, а про якусь просту, буденну подію. Та й тривала вона якихось три чи чотири хвилини.
Польські сенатори з подивом і обуренням переглянулись, почали багровіти. Таке вітання скидалося на мало приховану зневагу.
Німецькі курфюрсти були ображені ще більше, ніж поляки: імператор не сказав у їхню адресу жодного привітного слова, подякувавши загалом “німецьким друзям”, котрі “допомогли” австрійцям розбити ненависного ворога.
Було схоже на те, що австрійський двір навмисне хоче применшити значення вкладу союзників у спільну перемогу.
Жодним словом не обмовився Леопольд про Карла Лотарінгського, ніби то не він очолював австрійську армію. Герцог кусав губи: це була пряма образа й зневага!
Ян Собеський — теж на латині — привітав імператора з перемогою, відзначив героїзм і самопожертву воїнів, військове уміння полководців, зокрема герцога Лотарінгського, а потім додав:
— Ваша величність, користуючись нагодою, хочу представити вам мого сина Якова, котрий проявив немалу доблесть, не раз обагривши в жорстоких сутичках свою шпагу ворожою кров'ю. Я горджусь таким сином!
Король ждав, що цісар у присутності австрійської знаті й німецьких курфюрстів, а також у присутності польських сенаторів обніме королевича, обласкає його і привітає як майбутнього зятя.
Але цісар не промовив жодного слова і тільки ледь помітно кивнув головою, ковзнувши холодним, байдужим поглядом по спаленілому обличчю молодого Собеського.
Король почув у себе за спиною грізне покашлювання братів Сапег і незадоволене сопіння Станіслава Яблоновського. А козацький полковник Семен Палій, не стримавшись, упівголоса вилаявся по-українськи, сподіваючись, що ніхто не зрозуміє:
— Ото цабе, хай йому чорт! І де воно було, коли тут гриміли гармати?
Образа стиснула серце Собеському. Він зараз просто ненавидів випещене, пихате обличчя Леопольда. “Нікчема! — подумав зі злістю, що ось-ось могла злетіти гострим словом з уст і зіпсувати всю урочисту церемонію. — Боягуз нещаснийі”
Але розсудливість перемогла. Він стримався від вибуху гніву і холодно промовив:
— Ваша величність, мабуть, бажає побачити мою армію? Ось мої гетьмани — вони вам її покажуть! — 3 цими словами повернув коня і в супроводі сина поскакав геть.
Імператор теж торкнув коня і поїхав уздовж фронту. Два наступні дні в союзних військах панував пригнічений настрій. Польські сенатори, магнати і навіть рядові жовніри відверто обурювалися негідною поведінкою австрійського цісаря, вимагали від короля негайно повертатися на батьківщину.
Курфюрст саксонський підняв по тривозі свої війська і рушив додому. Баварці й франконці вагалися.
Тільки Ян Собеський, розумом угамувавши гнів, що клекотів у серці, непохитно стояв на своєму: наздогнати Кара-Мустафу і добити його!
— Панове, — доводив він шляхетному панству, — ми воювали не за цісаря, а за Річ Посполиту! Ми воювали за Відень, щоб Кара-Мустафа не стояв під Краковом або під Варшавою! Хіба це вам не зрозуміло?.. То чому ж тоді, коли візир ще має величезне військо і збирає його, добре потріпане і нажахане нами, біля Буди, щоб цього разу, може, ринутися в Польщу, ми повинні спокійно повертатися додому? Ні, ворог у паніці — треба його добити! На цьому я стояв і стоятиму! Візир ще страшний своєю силою, і якщо ми дамо йому час зібрати своїх недобитків в один кулак, т0 зробимо непоправну помилку і перед ойчизною, і перед майбутніми поколіннями, які, народжуючись рабами, проклинатимуть нас за те, що ми, маючи змогу, не добили ворога!
Йому пощастило переконати воєвод і сенаторів, і ті почали готуватися в похід, щоб наздогнати Кара-Мустафу.
В день виступу від цісаря прискакав гонець. Він привіз листа, в якому Леопольд вибачався за свою нетактовність, і передав дорогоцінну шпагу королевичу Якову Собеському.
Польське військо вирушило на Пресбург, де з'єдналося з великим загоном козаків, приведених Куницьким, а звідти, діждавшись Карла Лотарінгського, — до Грана. Там, як

читати