Завантажити

посхоплювалися з місць і кинулися до прибулих.
— Арсене!
— Романс!
— Ненко!
Радісні вигуки, сміх, щебетання дівчат, які горнулися до своїх наречених, сльози матері, обійми і чоломкання!
Ненка не випускали з обіймів радісно здивовані Младен і Якуб. Для них його прибуття було такою вражаюче приємною несподіванкою, що вони довго не могли отямитися. Златка залишила на хвилину Арсена і теж, на радощах обнявши брата, чмокнула його в холодну щоку.
Лише козак Гурко стояв біля порога мовчки, добрими сірими очима оглядаючи буйство радощів і щастя, що так несподівано заповнили і сколихнули цю привітну теплу хатину.
Коли перша хвиля почуттів уляглася, Арсен сказав:
— Дорогі мої, як бачите, ми з Романом вернулися не самі. Ось це — Ненко, Златчин брат, син Младена і добрий друг Якуба!
Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнуті руки. Звенигориха схлипнула — вона вже знала історію його життя — і поцілувала в голову. А Спихальський крякнув з несподіванки
і вигукнув:
— Єзус, Марія!.. Арсене, але ж ти справжній ворожбит! Чаклун! Де і як ти спіймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена,
Златки і Якуба?
— В самісінькій Січі, брате!.. — Відповів Арсен і по паузі додав:— А ще познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився до нас у дорозі... Козак Гурко? —
Гурко скинув бекешу і, привітно усміхнувшись, поцілував Зве-
нигорисі руки.
— Спасибі, мати, за гарного сина! Він зі своїми друзями сьогодні врятував мене від загибелі. Дай, боже, йому щастя і красної долі!
Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.
— Спасибі вам, добрий чоловіче, за гарні слова. Сідайте, прошу вас!
— Ай справді, пора юж сідати до столу, — заметушився Спихальський, на свій лад зрозумівши слова старої. — Бо наші гості, гадаю я, так зголодніли в дорозі, як хорти після полювання!
Поки готувалися до вечері, дід Онопрій попорав коней.
За всі роки, відколи сім'я Звенигор, рятуючись від турецько-татарської навали, перебралася з рідного Кам'яядя на. Лівобережжя, мабуть, не було щасливішого дня в їхній хатині, ніж цей щедрий вечір. І хоча безперервні війни, ворожі напади та житейські незгоди й злигодні зробили на серці майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в їхній бесіді не раз спалахували гіркі спогади про втрати і тяжкі переживання, яких випало на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радісний настрій, бо цьому сприяло і те, що вони чи не вперше зібралися всі разом, і те, що, прогримівши над їхніми головами, відлетіли, як їм здавалося, в минуле страшні грози війни й лихоліття, і те, нарешті що перед ними стояв багатий стіл, заставлений дарами щедрої полтавської землі.
Розімлілий дідусь Онопрій, поблискуючи почервонілою лисиною, невтомно частував гостей. За слив'янкою наповнював чарки грушівкою, калганівкою, малинівкою, а по всьому — гостропахучим, п'янким медом.
Щаслива, аж помолоділа Арсенова мати підняла над головою маленький гранчастий шкалик, проспівала:
Ой чарочко манюсінька, Яка ж бо ти гарнюсінька, Ні сучечка, ні пенечка — Вип'ю тебе до денечка!
Спихальський разом з нею вихилив свій кухоль і гримнув так, що аж свічка заблимала:
— За ваших любих діток, паніматко! Hex жиють по сто ляті Гурко спочатку відмовчувався. А коли дід Онопрій виніс з-за груби кобзу, враз пожвавішав, очі його заблищали.
— Ану, діду, дайте сюди!
Узяв кобзу до рук, перебіг пальцями по струнах. Мелодійний передзвін тужно полинув попід стелею, а потім до нього долучився такий соковитий задушевний голос, що зразу всіх узяв за серце. І полилася чарівна, ніжна мелодія.
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька.
Та заболіло тіло козацькеє біле, Ще й головонька.
Пісню підхопив Арсен. І два дужі гарні голоси, сплівшись в один чистий дзвінкий струмінь, забриніли, як гілки явора під вітром, загомоніли воркітливими весняними струмками, відлунились у серцях неповторною красою ясного місячного зимового вечора...
Пісня захоплювала, зачаровувала, всі слухали її затамувавши подих.
Спихальський завмер, тільки з-під примруженої вії скотилася по щоці і зависла на вусі одинока сльоза. Незважаючи на зовнішню грубуватість і пащекуватість, пан Мартин мав по-дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пісня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те, що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу, нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:
— Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв вашого духу, вашої поетичної натури! Семен Гурко з подивом глянув на поляка.
— Ви правильно мислите, пане... Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так, як ви. Ваші

читати