Завантажити

сонце...
- Це надто багато навiть i для василевса, - посмiхнувся Никифор. - Iди, Борисе, виконуй мою волю.
Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину.
- Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлiї й повернуться сюди, - похмуро процiдив iмператор.
- I коли б вони повернулись звiдти цiлi... - додав паракимомен Василь.
 
8
 
Пiзньої ночi в яру бiля захiдної стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволi пiдiйматись вгору.
Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi.
- Хто там? - запитала Феофано.
- Я прийшов, василiсо!
- Iди смiливо, - вiдповiла вона. - Дай свою руку...
- Ти мене ждала?
- Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось?
Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано.
- Никифор збожеволiв, - почав колишнiй доместик схол. - Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарiї перший оголосив його iмператором ромеїв...
- Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.
- А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азiї i Єгипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за моє золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперiї...
- Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе немає скарбу бiльшого, нiж у нього?
- Це правда, - згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано.
- Що ж у вас трапилось? - запитала вона.
- Минулого року, - розповiдав Iоанн, - коли Никифор був у Азiї, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати її облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохiєю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбиває стiни, палить i бере город...
- Ти помилився, Iоанне, - засмiялась у темрявi Феофано. - Ти повинен був взяти город раптово, силою...
- Але ж я виконував наказ iмператора, - виправдувався Iоанн. - Хто ж iз нас тодi дурень - вiн чи я?
Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила:
- Буває, що все треба робити раптово, силою.
- Саме так i зробив сьогоднi Никифор, - пожартував Iоанн. - Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв виїхати до Вiрменiї.
- Сила перемагає силу, а ти перемiг Никифора, - прошепотiла Феофано.
- Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарiї за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти.
- Це не робиться одразу, - ти поволi збереш своїх прихильникiв i в Константинополi.
- Вiн наказав менi виїхати з Константинополя.
- Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi.
- Феофано! - прошепотiв вiн. - Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг твоїх всю Вiзантiю.
Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi.
- Марно ти думаєш, - тихо промовила вона, - що я не маю сьогоднi Вiзантiї. Пустi слова, що нею керує Никифор. Я керую ним... i Вiзантiєю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити.
- Хто ж, Феофано, може це зробити?
- Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мої люди стоять скрiзь у гiнекеї...
 
Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. Євнухи, що вартували в сiнях гiнекею, вивели його потайним ходом за захiднi мури Буколеону. Там Iоанна ждало кiлька легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром, вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi. Там Iоанновi вже нiкого було боятись.
Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у своїй опочивальнi, була стомлена, проте задоволена i щаслива.
Багато знала й могла б розповiсти ця опочивальня василiси ромеїв, у якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то зробленi з бiлого карарського i зеленого фессалiйського мармуру, оздобленi порфiром, срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi iконами стiни - все це кричало й стогнало б вiд того, що довелося побачити.
А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi вiкна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постiльничий Василь дав її свекровi iмператоровi Костянтину отруту, яку вона сама приготувала, як разом iз

читати