Завантажити

- додала вона, - ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дунаї, а горе й у отчинi твоїй...
I хтось у палатi додав:
- Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей свої...
Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула свої покої, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв.
- Ти йди на стiни, - сказала вона Добринi, - печенiги, аки татi, все роблять уночi.
Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, їй хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось.
Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла.
Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi.
Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр - Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину!
Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Києва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?
Гiнцi, що примчали вдень Солоним шляхом, розповiдали, що печенiги кiлька днiв тому перейшли вночi Рось, обминули Родню й улусом iдуть до Києва. Гiнцi вiд Переяслава говорили, що й там iде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, - не один улус iшов до Києва, печенiги збирали всю орду.
Княгиня думала, що поява печенiзької орди бiля Києва якось пов'язана з тим, що князя Святослава немає в Києвi. Але навряд чи насмiлились би печенiги, навiть тодi, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полi над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русi.
I одразу ж думки її перелетiли в далеку Болгарiю, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Вiн - далеко вiд рiдної землi, над ним i всiма воями день i нiч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.
Вона пригадала, що було тiльки-но в палатi, голос котрогось iз бояр: "Чужая земля iщеши, а свою ся лишив", - i кров знову вдарила їй в обличчя. Нi, вони не розумiють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарiї.
Адже й вона, мати його, довго не розумiла сина, а потiм побачила: або бути рабами василевсiв, або жити, як належить людям. Зрозумiла i благословила - як княгиня й мати перехрестила його, язичника.
"А якщо?.. - Кров одразу вiдлила вiд її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на бранi з ромеями. - Може, - вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, - може, печенiги саме тому й з'явились пiд Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б вiн був у Києвi, печенiги нiзащо б не насмiлились iти з поля в Полянськi землi.
I що тепер робити? За стiнами Гори й валами, - княгиня була певна в цьому, - вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далi? Дружина в них невелика, харчiв небагато, води мало..."
Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложi заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потiм вiн поволi розплющив очi, протер їх кулаками, пiдвiв голову...
Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на пiдлозi тут горить свiтильник, але далi пiзнав княгиню.
- Чому ти не спиш, бабо? - запитав вiн. Питання було таким простим i звичайним, що вона навiть посмiхнулась.
- Я сидiла й думала, - вiдповiла княгиня. - А зараз i ляжу. Спи, Володимире, спи спокiйно...
Вона схилилась i поцiлувала онука в голову. Вiн одразу ж заснув... I саме тодi в нiчнiй тишi на стiнi город а вдарили била.
 
Пiдiйнявшись на пiвденну вежу стiни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.
Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було нi однiєї зорi. Але очi Добринi вже призвичаїлись, i серед суцiльної темряви вiн бачив глибокий рiв одразу за стiною, вал з околлям, а далi - дерева по схилу гори, чорне передграддя на сiрих кручах, Днiпро. Все, як завжди, ворога не було видно.
Але Добриня мав не тiльки добрi очi, а й вуха. Хоч за городом у темрявi було нiбито тихо, вiн пiзнавав багато звукiв, якi непокоїли його, чув, як далеко на лiвому березi iржуть конi, кiлька разiв чув сплеск води

читати