Завантажити

i Орель...
Горяй - найстарший з них - був бiлявий, бо пiшов у матiр, то й обличчям скидався на неї: мав голубi очi, тонкий нiс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй - велетень, здоровило. Такому тiльки й сидiти на конi.
Баян, навпаки, пiшов у батька - кожум'яку Супруна - невисокий, але жилавий, iз засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тiльки шкiри м'яти, ногою по землi вдарить - гуде земля.
Що ж до Ореля - був вiн зовсiм не схожий на братiв своїх: волосся русяве, очi карi, сам стрункий, а голос такий, що, коли спiвав на стiнi города, чути його було за Днiпром.
Вони виїхали з Києва одразу ж пiсля того, як їх покликала княгиня. Потемному спустились з стiни, бiля Либедi поповзом пробралися крiзь печенiзький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печенiги пiшли на Гору... Але як не болiли в них серця, вони не повернулись i не могли повернутись до Києва, а побiгли в загравi пожежi через лiс до Берестового, там у княжому дворi засiдлали коней i рушили в темну, непроглядну нiч на пiвдень...
Раннього ранку вони вже були далеко вiд Києва. Увечерi опинились край Полянської землi, над Россю, вночi спочили й проминули селище, де жили чорнi клобуки, а до нового свiтанку були далеко в Дикому полi.
Тут, у Дикому полi, братам треба було стерегтись на кожному кроцi. Скiльки не кинь оком - тягнулось поле, рiвне, де-не-де перерiзане яругами, в яких ховались рiчки. Весело й радiсно було тут весною i лiтом, коли вiд землi пiдводилась, зеленiла, переливалась хвилями пiд вiтром тирса, коли скрiзь зацвiтали голубi дзвiночки, жовта шавлiя, синi волошки, бiлi велетенськi ромашки...
Зараз поле було похмуре - вигорiло за довге лiто пiд промiнням яскравого сонця й почорнiло, скрiзь пов'яли трави й квiти, на коренi засохла тирса. Тiльки сухi остi, нiби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навiть i пахло згаром.
По темному полю; по сухiй землi мчали i мчали вперед вершники, час вiд часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли пiдiймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг.
I брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, пiсля того як вони перепочили над рiчкою i пiднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручi, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав:
- Завернемо праворуч i будемо поспiшати...
Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повiтря, вони їхали просто проти сонця, щоб слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрiї чорнi цятки - печенiги гнались за ними.
Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв, бо коли, нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло нестерпним слiпучим сяйвом - чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники так само летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло, i навiть тодi, коли поле злилось iз небом у вечiрньому серпанку i коли молодий мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на пiвдень.
Нарештi брати зупинились над берегом якоїсь рiчки. Конi довго стояли на мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву.
- Чи багато їх було? - запитав Орель.
- Багато, - вiдповiв Горяй. - Але до них було далеко.
- Добре, що ми поїхали на захiд, - замислився Баян. - Тiльки сонце нас врятувало.
У темрявi вони спутали коней. Поїли й самi - хлiб та в'ялену рибу. Вода з рiчки видалась їм вином.
- Тепер заснемо, - сказав Горяй, - але спати будемо по черзi. Лягайте спати, брати, а я спочину пiзнiше.
Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде в полi не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма.
I довго-довго серед темної ночi недалеко вiд братiв, що мiцно спали, сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель.
- Ти чому нас не будиш, Горяю?
- Нiби ще рано.
- Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочується. Лягай, Горяю!
Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чотi Орель. Вiн також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi, сторожко прислухаючись, - вiн мав дуже гостре вухо.
Перед самим свiтанням вiн тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву...
- Трава суха, без роси, - вирiшили вони. - Слiду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо...
Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони весело заiржали. Брати осiдлали коней.
Ще один день вони їхали спокiйно. Все ближче й ближче було до рiчки Бугу, шлях їм увесь час перетинали лiси, де доводилось їхати повiльнiше. Зате тут

читати