Завантажити

Гори, проти теремiв княжих, недалеко вiд Перунового требища, почали сходитись люди. Їх нiхто не збирав, але, здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв.
Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись.
I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима - головний жрець Перуна.
Простерши вгору праву руку, вiн кричав:
- Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!
I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:
- Жертву! Жертву! Жертву!
- Перун вимагає людську жертву! - кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.
I раптом жрець опустив руку, - на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик:
- На Днiпрi лодiї князя Святослава!
 
Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, -забряжчали щити, залунали сполоханi голоси.
Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Києва.
Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Києва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодiї, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодiї прямували через Днiпро - до круч i Почайни.
В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни.
З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають вої, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю.
Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли їх на Гору - жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра.
- Слава, слава воям Святослава!
Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi воєводу Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi вої, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Києва й одолiли печенiгiв...
Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв їх орду, що летiла вiд Києва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, їхнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава.
Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, - про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, - торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово.
Князь Святослав сказав:
- Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Києвом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я - давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?
Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:
- У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба.
- Ти брешеш, Куря! - крикнув Святослав. - Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв - за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни.
Каган спробував брехати далi:
- Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi...
- I ви тодi пiшли на Київ? - засмiявся Святослав. - Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.
Куря дряпнув рукою землю.
- Говорю правду...
- Нi, брешешi
- Земля знає, - твердив Куря, - я говорю тiльки правду.
I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.
- Слухай, кагане, - сердито промовив вiн, - Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав.
- Вiдповiдай, кагане, - голосно сказав Святослав, - Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... -
- Мир, - дивлячись у землю, сказав каган.
- Тодi говори правду... Куря мовчав.
- Я допомагав ромеям, - нарештi сказав вiн.
 
6
 
Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней,

читати