Завантажити

пiду.
- Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...
- Я не покину тебе, доки жива, мамо, - сказав Святослав, - i все зроблю по твоєму слову...
- То й добре! - промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.
 
Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.
- Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години...
Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi.
Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу:
- Iди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна.
- Сядь, Святославе! - сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа.
- От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах...
- Кому ти сповiдалась, в чiм? - не зрозумiв вiн.
- Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...
- Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити...
Квола посмiшка пробiгла по її обличчю.
- Усяке життя закiнчується, i княже - також, - промовила вона. - Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.
- Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...
- За що я тебе мушу прощати? - запитав Святослав. -Адже ти менi робила тiльки добро...
- Добро - це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
- Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! - тихо сказав Святослав.
- Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе!
- Мамо! - сказав Святослав. - Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг...
- Що мусив i змiг, - повторила його слова княгиня. - Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригадуєш Iскоростень?
- Пригадую...
- Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!..
- Ти - мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом...
- Що устав, - княгиня показала за вiкно, - коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усi землi, лiси i рiки...
- Але ж є ще й люди, мамо... Русь - не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв.
- Так, - згодилась княгиня, - Русь - це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'єднались, i ти веди їх проти ворогiв, веди проти Вiзантiї. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
- Прощаю, мамо!
- I другий раз прости...
- Прощаю...
- I третiй...
- Прощаю...
- Спасибi, сину, - княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала.
- Усе кiнчається, - згодом промовила вона i подивилась на Святослава. - Отак затихає життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi?
- Взнають, мамо, - впевнено сказав Святослав.
- Коли помру, - сказала княгиня, - не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай поховає як християнку...
- Мамо! - вирвалось у нього. - А дозволиш менi взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла...
- Ти знаєш, Святославе, - сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, - що тодi... у ту нiч... коли Малуша виїжджала з города... я пожалувала їй село... Будутин...
- Пожалувала село?
- Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти є... Знаєш

читати