Завантажити

цього, працюючи з ранку до пізньої ночі, волокли вони разом лодії понад порогами, підкладаючи під днища котки, штовхаючи їх руками, плечима, грудьми, обливаючись потом, з великим трудом перемагаючи кожну п'ядь.
Нарешті пороги залишились позаду - тепер до Києва стелився битий шлях у полі для комонного війська, рівне, спокійне плесо Дніпра - для лодій, на яких їхали воїнство і князь Володимир із жоною Анною.
Князь Володимир розповів цариці Анні про подальшу дорогу:
- Ми проминули пороги й тепер рушили просто до города Києва - частина воїнства на конях, інша - в подіях.
- Надіюсь, ми з тобою будемо їхати в лодії? - запитала Анна.
- Ти будеш їхати, як і досі, в лодії, - відповів їй князь, - а я буду з комонним військом.
- Ти залишиш мене саму?
- О ні, тепер я не залишу тебе, - посміхнувшись, сказав Володимир, - але мушу бути в Києві раніше, ніж туди прибудуть лодії.
- Навіщо тобі труситись на коні, коли набагато краще їхати в лодії?
- Я звик сидіти на коні, - промовив на це Володимир, - а в Києві мушу бути раніше, щоб приготуватись і достойно зустріти тебе.
- Тоді їдь, готуйся, зустрічай... Пам'ятай, що я в думках буду з тобою, день і ніч молитимусь за тебе!
Вона його обняла, поцілувала. За короткий час, відколи вони жили разом, Анна збагнула вже сувору й рішучу вдачу Володимира, знала, що краще йому ні в чім не перечити.
Їй не доводилось чинити над собою насильства: виховуючись серед знаті у Вірменії й живучи потім у Константинополі, маючи перед собою такий взірець, як матір - Феофано, Анна завжди була привітна, ласкава, мила, навіть тоді, коли розмовляла з людьми, яких у душі ненавиділа.
Так робила вона й тут, на Русі, подорожуючи з Херсо-неса до Києва, - обнімала Володимира, цілувала, говорила ніжні слова, а в той же час придивлялась до нього, думала, як їй бути.
До того ж князь Володимир робив добре, збираючись достойно зустріти її в Києві. Тут, на лодіях, Анна не буде самотньою - з нею їдуть придворні жони, сли, священики, слуги...
Був ранок. Лодії стали одриватись од берега, попливли одна за однією, збираючись у ключі, широким, повноводим плесом Дніпра. Князь Володимир, сидячи на коні поперед старшої своєї дружини, довго дивився, як вони линуть голубим, схожим на камінь бірюз, плесом, поволі зникаючи вдалині, потім ударив коня, полетів на чолі війська в поле.
Князь Володимир залишав лодійне воїнство й царицю Анну немарне. Після всього, що сталось, йому хотілось якийсь час побути на самоті, в тиші Дикого поля, тільки з дружиною, що нічого в нього не запитає.
Це нагадувало давноминулі літа, коли він - м'ятежний, трепетний, смятенний - покидав Київ, виїжджав з дружиною за Дніпро, в поле, їхав, чуючи розмірений глухий тупіт коней численного воїнства, слухаючи пісню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем:
Гей, у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
могила чорніє, а кості біліють...
Гей, та гей, та гей!
Тоді душу його огортав дивний спокій, дихалось широко й вільно, він бачив перед собою ясну мету, оглядав як господар землю, знав і вірив, що коли зустріне ворожу орду, то переможе її й з славою повернеться назад, - о, які чудові, важкі часом, але спокійні в суворості своїй і бранях були ті дні.
І зараз було так само, як і раніше, - високо вгорі висить, ніби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скільки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрізь по ньому, як фортеці слави, височать рядами, а подекуди й нарізно могили, а на них стоять витесані з дикого сірого каменю постаті богатирів руських - вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вічноживими очима на схід, на захід, на полудень - в усі боки, звідки йшли і йдуть ворожі орди...
А все ж князю Володимиру смутно - усе життя душа його була м'ятежна й неспокійна, усе життя її тривожили сумніви й вагання, але зараз цих сумнівів стало не менше, а більше, життя його було важким, зараз - важчим.
Так, перемога в Херсонесі - честь і слава для Русі, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рівною з імперіями, люди руські, що жили по древньому закону й покону, приєднають до своїх багатств скарби й надбання всього світу.
Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхідність все це Русь, чи будуть одностайні в законі новому землі, городи, люди, чи повалять вони богів старих, з якими далі не можна вже жити?
Ні, князь Володимир знав, що перемога на брані з ромеями - це тільки початок великої сварги на Русі, як і колись, душа його відчувала попереду громи й грози, єдине, що підтримувало в цю годину, була певність, що розсудив сам на роздоріжжі шляхів справедливо й вірно, глибоко вірив у прийдешнє.
Великою ціною далась ця перша перемога! Скільки горя, муки приймуть ще руські люди, скільки сліз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князеві Володимиру !
Глухо б'ють і б'ють копитами коні, вгорі висять у високості неба

читати