Завантажити

змальовують Володимира, синів його, всю родину як василевсів і царів, іноземні сли, купці, мандрівники, що відвідують у той час Русь, також називають його царем, василевсом.
Чи було це ділом одного князя Володимира? Ні, не тільки син рабині, князь Русі став василевсом, - починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, стає нарівні з Візантією, Німецькою імперією; ніхто й ніколи вже не посміє називати її старим ім'ям, ніколи, довіку Русь не буде рабинею інших народів, земель і самих імперій, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, її людіє!
Проте скільки часу ще пройде, доки світ зрозуміє, як виросла тоді й якою стала Русь, скільки часу мине, доки самі руські люди зрозуміють, якими вони були, якими можуть і повинні бути!
А в той час, про який ведеться повість, на Русі ненавиділи, як смерть, імперії й їх імператорів, що стільки горя, муки принесли руським людям; багаті, зажерливі бояри й воєводи, що мали землі, ліси, всі добра, не покладаючись на власні сили, благали Христа захистити їх, а убогий, голодний запитував дерев'яних богів, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'яні боги мовчали, Христос обіцяв рай на небі.
Про це ж думав і чорноризець-літописець, що в тиші своєї келії, далеко від людської суєти, в промінні воскової свічі, краплини з якої стікали і, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: "Се повісті времянних літ, откуду єсть пошла Руська земля, хто в Києві нача перший княжити і откуду Руська земля стала єсть".
Перемога, слава, честь, - так, вони, нарешті, прийшли на Русь, витали над Володимиром.
2
Ніколи ще до цього князь київський не сидів так твердо на своєму столі.
Корона імператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вінець з навершієм і бармицями, в очках-гніздах якого були втоплені червоні гранати, небесні бірюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики!
До Києва їхали й їхали, як і раніше, купці константинопольські, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковні, ладан, смирну, різноликі ікони - дорогі, на кипарисових дошках, у золотих і срібних окладах, і дешеві - вилиті з міді, бронзи, писані на простому дереві, про які говорили: "Згодиться - помолиться, не згодиться - горнець з молоком накриємо".
Разом з ними їхали сли, що мали високі чини магістрів, спафарокандидатів, всі - патрикії, вони з'являлись на очі князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; інші сли, також патрикії, часом священнослужителі, іноді знатні константинопольські жони, прямували в покої васяліси Анни, подовгу в неї гостювали, вели бесіди, радились, пирували - по грецькому образу.
Імператор Василь тепер поводився і говорив з великим київським князем як рівня й рідня - раз і другий він просив Володимира дати йому в застав* (*Застав - позика.) золота й срібла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Візантії більше хліба, меду, воску, шкір, - імперія поглинала все, чим багата була Руська земля.
Але імператор Василь мав потребу не тільки в цьому. Він просив князя Володимира дати йому тисячу воїв, які б охороняли його особу й Великий падац, - видно, важко доводилось імператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних і вірили русам більше, аніж ромеям.
Слідом за Візантією йшли й інші. До Києва, здавалося, прикуті були очі всього світу - за короткий час тут побували сли німецького імператора Оттона III, свіонського конунга Олафа, датського - Свена Твескегга.
Князь Володимир знав ціну цим слам, - хоч ті говорили про любов і приязнь до Русі, клялись тримати їх довіку, на знак чого привозили з собою імператорські й конунгські грамоти й дари, - він розмовляв з ними обережно, більше розпитував, аніж повідав.
Більш сердечно, тепло, задушевно вів розмову Володимир з слами польського князя Болеслава, чеського Андріха, угорського князя Стефана. Це були сусіди Русі, з ними здавна руські люди мали любов і дружбу.
Деякі з цих слів натякали на те, що їхні князі не від того, щоб і породичатись з київським князем, - про це розмовляв з князем Володимиром єпископ калобрезький Рейнберн, що приїжджав посланцем від польського князя Болеслава.
- Є в нашого князя дочка Марина, - говорив єпископ, - яку сватають королі Норвегії, Данії й навіть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати своєї дочки за море, краще, каже вів, родичатись з сусідами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синів, е між ними й той, що полюбиться князівні Марині.
Князь Володимир обіцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не міг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенські городи.
Заморські, іноземні сли й гості спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди буває, люди київські швидко звикли до цієї диковини, і на Подолі, Оболоні, в передградді вільно вже походжали варяг і грек, хозарин і лях, угорець і навіть жовтошкірі люди із-за Ітиля-ріки, з города Чаньаня* (*Чаньань - столиця

читати