Завантажити

перейняло від своїх попередників.
Покликав розпорядницю. Вона ховає очі, хоч гордо тримає шию.
– Сафо, мене не буде кілька днів. У паланці нехай не знають про мою відсутність, а то можуть учинити рейвах ненаситні.
– Не журіться... Вони здатні вдовольняти себе самі і одна одну. Можна, – скидає жовтогарячий серпанок, – я на коня побуду з вами, –
бере в руки циці, пипками лоскоче його повіки, вмостилася павою на коліна, потому, гляди, великий Арієць лежить, а вона верхи вдає амазонку. Плюх­плюх... Пронизливі звуки тільки й чути в робітні.
– Сафо, – міняються місцями, кладе її на бік, калачиком, – я вдоволю тебе зараз крижем,– напоперек ялозить спраглу плоть, споглядає, як в оргазмі щоразу здригається, мов піна в потоці; він стримується, береже заощаджене сім’я, щоб за третім разом на коня заюшити білим шумовинням рум’яне личко; навколішки, сідницями ледве сягає розбурханих циць, які ковзаються об Його в різні боки, брандспойтом гасить жар. Доісторичний гук вирвався з обох грудей, вродливе личко вкрилося липким павутинням бабиного літа...
– Сафо, твоє обличчя нагадує мені зараз ландшафт зародження світу, – ніжно натирає спермою її шкіру, скрадає принадне личко цілющим покровом.
– Я мінлива, мов сон, – усміхнулася кутиками вуст. – Насправді, розумію тепер, що немає ні простору, ні часу, лише мить, яка триває раз і назавжди. Не чую рук і ніг, тільки серце калатає, мов великодній дзвін, який нагадує, що радість настала, втішайтеся щастям.
– Щастя переважно сприймається тоді, коли втрачене...
– Щастя... – млосно підвелася, розправила плечі, потяглася. – Зо два тижні буду щаслива...
Кепкує:
– Я постараюся повернутися раніше.
Хтиво повела бровою:
– Масло каші не шкодить. Я вмію чекати...
– За що й вибрав тебе тоді в Києві...
– Київ... Рідко згадую те лживе місто з амебами, що вда­ють із себе розумну людину. Дякую, що забрали мене звідти, надали притулок і можливість займатися улюбленою справою. Там я була радше лялька, манекен для показу моди, хоч й обіймала високу посаду. Чоловіки в тому місті лайно, а жінки сцяки, й породжують їм подібне. В Києві, можливо, настане лад, як виродиться останній раб­українець, і запанує Арійсь­кий Простір. А поки що молекули там аморфні, ні риба, ні м’ясо. Туфта, одне слово, – натягнула жовтогарячий серпа­нок, причепурилася, вертнулася на одній нозі:
– Ну як?..
– Маска...
– Ой!..– похопилася, стерла з обличчя присохле сім’я, вмилася. – Не затримуйтеся, – покрутила на порозі сідницями.
Рано­вранці, лишень розвиднилося, великий Арієць зачинив за собою браму паланки. Кремезні сизобокі буки потонули у вранішній імлі, ледве пробиваються вгорі кри­слаті крони. Зрідка чути високо в горах пташку. Проте свіже загостре повітря наскрізь пронизує, раз по раз війне літепло, первовічна тиша немов гомонить. Шурхотить під ногами торішнє листя, насторожує живність пралісу. То тут, то там блисне у нірці чийсь хвостик, чорно­жовті ящірки супокійно плазують біля покрученого з­під землі коріння, навіть долають перешкоди, не зважають на ходу великого Арійця. Бокаті горби хвилями спадають у мілкі зворини, валами простягаються до безконечності. Бук, один тільки бук панує на схилах, подекуди вчахнутий вітром, побитий гли­вами і лишаями, проте той, що росте – незрівняний цар над царями, втілення живої краси і величі.
Дорога звела його до дзюркотливого потічка, захаращеного грубезним камінням і зогнилими колодами, вузенький берег укритий лататою кременою, жаливою та пагінцями з дрібним цвітом. Арієць іде за водою, до гирла річки, берегом перестрибує з каменя на камінь, у польоті відчуває нестримний рух і матерію вітру. Тут усе реальне й не потре­бує зайвого сприйняття. Вітер – явище духів. Арієць їхня присутність. Нарешті дістався протоптаного путівця, по якому в обхід Аґа жене на пашу корів і овець. Стезя вивела його на простору галявину, подекуди зарослу вільхами. Пригадав, як онде бичок удовольняв Аґу в оборі. Вона міцно трималася руками за жердину, завзято піддавала скотині. Наразі він не спудив їх, крадьки віддалився. Зараз на вигоні тихо, розріджені туманці стеляться до землі, переливається роса в перших соняшних променях. Улюблене видиво нагадало йому Його ранню молодість, коли розпочав пошуки тотему свого народу і розвідини привели в стадо диких сви­ней. Арієць приручив їх зерном кукурудзи. Стадо з двох старших і чотирьох однолітніх свиней з дюжиною поросят Арієць вислідив тут, на галявині, щодень приносив ворох кукурудзи, збоку спостерігав, як охоче вони хрумкотять зерном і призвичаюються до Його. Мало­помалу він підго­довував їх то тут, то там, аби впізнавали Його не лише на одному місці. Тепер приручені давали себе навіть помацати, відкликалися на Його голос, сприймали за свого.
Життя в стаді виявило Йому багато цікавого. Найбільше тоді вразило те, що там порядкують свині, а сікачі одинцем огинаються поблизу стада і тільки під час гону потріб­ні самкам. Як і трутні, а що вже казати про чоловіків. Одне одного варті.

читати