Завантажити

земель укроруських ввів Микола Міхновський, уникнув в такий спосіб плутанини з означенням: Русь, Росія. Тепер маємо пустий звук, окрушину на зубах Євразії. Будь­яка назва таїть у собі визначену долю. Що передбачено дзвону, не властиво буб­ну. Нехай собі гупа на втіху. Дзвін!..
Арієць прислухається до відлуння, що долинає з села. За кілька верств звідси туляться по схилах обійстя. Дзвони скликають на ґруник до церкви мирян. Сьогодні Свята (Зеле­на) неділя. Заклечані липою садиби. Минуло п’ятдесят діб по Великодню. Сонце досягло зеніту. Ще деньдва і вечір у дни­ни вкраде хвильку. Настане справжнє літо. Густе духмяне повітря заклякне парою до першого осіннього свята, війне літеплом, оповиє живе і мертве, нікого не обійде. Ні камінь, ні грушу, ні хворого в затінку. На те воно й щедре, що не скажеш про шкуру людини. Ладна заграбастати геть усе, навзамін нічого не дасть. Уже посягнула на праліс. Пиляє віковічні буки, руйнує покров, губить довкілля. Помалу рукатий прожера добирається до паланки великого Арійця, вибірково знищує релікт, ще остерігається суцільних рубок. А там, гляди, махне на все –
залишить по собі Лису гору. Тоді й віддасться шкурник шабашу. Відьми візьмуть остолопа в оборот, накинуть вуздечку на шию і поганятимуть ним, як Арієць своїх послушниць. Красний Хребет обернеться на зборище мерзенних почвар. Арієць, зрозуміло, не допустить до того. Розгардіяшу покладе край. Є ще наснаги в Його позмагатися з чорними силами. Лишень розбереться з атлантами.
Запала листям стежка вивела його на узлісся до хатки на курячій лапці, точніше лапищі, що нагадує пазурі доісто­ричного звіра. Навстіж відчинені віконниці, в одному з вікон сидить красна дівиця – ясна зірниця, грає очима, косу заплітає. Вкмітив Арієць, щось тут щось не те, моргнув рум’яній. Ще недавно на тому місці стояла сторожка, невідьколи зрубана. Переступив поріг, й очам своїм не повірив: біля лутки старезна бабища запихає під поли вилинялого рам’я свої тельбухи.
– Тьху на тебе, – відвернувся, коли побачив її нутро­щі. Прибралася, з­під лоба зиркає:
– Я не кликала тебе. Нащо прийшов?
– Я й гадки не мав зустрітися з тобою, – приступив ближче. – Що за мара тут осіла? Сторожки немає... Тепер не буде мені де перепочити в дорозі. Розповідай, як тут опини­лася? –
гримнув.
– Ти на мене не кричи, – застерігає пальцем, –
бо як пирсну жаром, залишиться від тебе купка спузи.
– Лякаєш? – насторожився, промовив подумки замовляння: „Там на горі тури орали, красну рожу сіяли; красна рожа не зійшла; там стояла дівка; коло синього моря безребра овечка стояла; край червоного моря червоний камінь лежить. Де сонце ходить, там кров знімається, де сонце заходить, там кров запікається”.
Трусонуло бабищем:
– Проява... Та ти непростий! Умієш думкою наслати силу. З тобою тягатися буде важко мені. Гадала, що вже перевелися дужчі за мене. Ее, ні... Хлоп хоч куди.
– Не заговорюй зуби. Напевно, ти нявка?
– Нехай буде й так. Якщо я нявка, то праліс по праву належить мені. Незайманий переліг я хосную. Нащо тобі дикі нетрі?
– Тут мені вільно, ніхто не займає.
– Зате втручаєшся в чуже. Праліс утаємничений в ін­ший світ, незбагненний логіці. Наразі можеш спотикнутися, й твої висліди втратять хазяїна.
– Даруй... Але ти стала мені на заваді. Тут була сторожка і я провів у ній не одну дорогоцінну годину. Тепер ти у своїй вилинялій лахуті приховуєш смердючі бебехи, ще й погрожуєш.
– Я, на відміну від тебе, бачу себе і подібних мені наскрізь. А ти навіть у свого сопливого носа не можеш краєм ока заглянути. Й уся між нами різниця. Не кажи, що я смердюча, а ти мовляв пахучий. Ліпше принюхайся до свого немитого тіла, а що вже казати про те, чим опорожнюєшся. Тіло людини надто драглисте, мов твань, і насправді не має твердої форми. З води й жабуриння намите. Пригадуєш каз­ку про царівну­жабу...
– Я вихований на казках.
– Ось бачиш... Казка – ключ для розгадки первовіку.
– Ти також не ликом шита. Цікаво з тобою розмовляти, – трохи не прохопився словом: „Хоч і лячна”.
– Я, звичайно, лячна, зате ти нівроку, – схопила Його думку.
Великий Арієць трохи розгубився:
– Добре... Я згоден поступитися сторожкою, тільки не завдавай нікому шкоди.
Лишень вимовив останнє слово, коли раз, а він у сто­рожці розмовляє сам до себе. Підійшов до лутки вікна, про­вів рукою по лавиці, де щойно немовби сиділа спершу красна дівиця –
ясна зірниця, що обернулася в старезне бабище. Ніякого сліду. Ба! Примара.
Вийшов надвір, одійшов убік, розглядає сторожку на узліссі, не йме віри, що з годину тому онде хатка стояла на курячій лапищі, мов на пазурах доісторичного звіра. Бігме! Знову ввійшов до сторожки: нічого не рушене, припало пилюгою, подекуди в павутинні. Побув трохи всередині, ніяк не заспокоїться. Марення далося взнаки. Таке з ним сталося вперше. Раніше чув про те, та мало вірив, радше сприймав як вигадку, плід уяви. Виявляється, переконується, що нереальне таки є, поруч. Існує ще один світ. Рідко, буває, хтось

читати