Завантажити

природі.
– Шкода, що наразі його немає з нами.
– Каланнику, а ви не пробували викликати його на зв’язок?
– Не виходить... Яфета запеленгувати мені не вдається. Його силове поле випромінює надто щільну перепону, не підпускає близько в радіусі трьохсот верстов.
– Остерігається нечестивих, їх тепер тьматьмуща розплодилося, під час бродіння в космосі. Синьовир перебуває в безладному стані допоки паруються зірки, запліднюються майбутніми поколіннями.
До пізнього вечора ми розмірковували про небо і небеса, плин часу і рух планет, а коли спотиньга вигулькнув місяць з­за хмар, рушили нетрями до Лисої гори. Тільки зараз спохватилися, згадали, що сьогодні ніч на Купала, завтра Іван­день, і треба бути уважними...
– Знав, коли привести вас сюди, – здивовано стенув плечима Леонтій. – Не подумав, яке сьогодні число... Ненароком вийшло, – наче виправдовується.
Буйні шати діброви малопомалу рідшали, лишалися за спиною, а попереду чим раз світили ребрами хиряві крони рідколісся – верх гори нерівний і яркуватий вивів нас до високої кручі з одним скособоченим деревцем, звідки, мов на долоні, добре видно лівий берег Дніпра та кілька мостів через річку, а також стрімку набережну дорогу, засліплену ліхтарями й фарами миготливих автівок. Пересохлі стебла трави шелестіли під ногами, мимохіть насторожували, як би залякували. Місяць на те наче б моргав:
– А що, не страшно?
Арха і я присіли під скособоченим деревцем, мовчки розглядаємо нічний краєвид, оповитий загадковою мгою. Кожен думає про своє, звідси, з гори, прозваною Лисою, з її лячними історіями про чортів і відьом, упирів і вовкулаків, які збираються під ніч на Купала, ведуть хороводи, держать раду, підраховують статки та списують збитки. Раптом почулися кроки з боку Видубичів, ми схопилися хутко на ноги, підбігли до північного схилу: назустріч ішов Яфет, за кілька сажнів перед нами зупинився, звів радісно догори руки, врочисто прорік:
– Я прийшов, бо на мене чекали!
Ми з Архою кинулися його обіймати, взяли, наче малу дитину, поміж себе за руки, ведемо на ґрунь. Яфет обхопив нас за плечі, притис одного й другого до себе:
– Здається, – повернув до мене голову, – Леонтій сьогодні вранці обіцяв вам загадкову подорож...
З Архою ми переглянулися, кивнули одночасно. Тоді Яфет посадив кожного обличчям до узлісся:
– Через кілька хвилин настане північ і на отой моріжок вийдуть лицедії з вертепу „Сучасний водевіль”. Усі вони кривляки, придурки й скоморохи – визнані та обласкані державою, тож будьте спокійні за художній рівень постановки; вистава мусить вдатися на славу, бо пригрозив кожному виконавцю, якщо погано справиться з своєю роллю, то повік йому бути героєм сьогоднішнього дійства.
– Хоч я і маг, але такого від тебе не чекав, Яфете, – хвацьки протер скельця окулярів жвавий Арха.
– Бачите, Леонтію, ви – інтелектуал, працюєте мозком, а я, крім усього, ще й покладаюся на інтуїцію. Мені сприяє чуття... – потім повернувся до мене:
– Головне, що ви не побоялися міста, приїхали до Києва після того, як ознайомилися з написом у печері. Попадя, до речі, тужить за вами, Берегиня береже ваш осідок в заріччі, ну, а жона ваша подалася слідом за донькою в монастир, спродала майно й хату...
Леонтій торгнув Яфета за лікоть:
– Чому ти замість нечистої сили запросив грати акторів?
– Грати когось набагато легше, ніж бути собою, – хмикнув задоволено Яфет. – Я віддаю перевагу водевілям, бо примітивні на перший погляд вистави ширше розкривають натуру героя, чим авангардові постановки. Модерн, як вам відомо, скотився нині в помийну яму й обріс цвіллю, відгонить гнилим яблуком. А я хочу відродити народні звичаї в сучасному виконанні.
З лісу почувся голос сопілки, тихо рознісся по ґруни, злився з духмяним повітрям, полинув етером увись, раптом заблимали в небі зірки, притьма щезли хмари, грудка срібла віддає з висі світлом, осяває узлісся: поміж деревами миготять сірі тіні, переходять в тіла – то виходять на моріжок дівчата в довгих білих сорочках, співають подоляночку, тримаючись за руки:

– Десь тут була подоляночка,
Десь тут була красна панночка,
Тут вона впала,
До землі припала,
Сім літ не вмивалась,
Бо води не мала.

Обурився Леонтій, шепче Яфету на вухо:
– Але ж уже – Купало, а вони співають веснянку.
Приклав палець до губ Яфет:
– Усе правильно: будьяке живе дійство розпочинається з весни. Весну ми проґавили, тож потрібно надолужити згаяне, нехай співають.
А хоровод веде далі:

– Устань, устань, подоляночко,
Устань, устань, красна панночко,
Умий личко, як ту скляночку,
Та візьмися в боки,
Покажи нам скоки,
Підбіжи до краю,
Бери ту, що скраю.

Тут з ночі викочується, наче діжка, тлуста „народна артистка”, років під сімдесят, грудаста, в білосніжному бюстгальтері та синій намітці на талії, стає навколішки у коло, припала до землі рачки, вдавано побивається: намітка заголилася, масні сідниці лощать, мов бубон, а вона слізно щось просить. Арха від

читати