Завантажити

парубка. Міцного, як дуб. Дуже вродливого. Назустріч вийшов кланцак, подав йому десницю:
– Шляхетний панич завітав до нашого коша. Раді, що бачимо, – запросив зграю до розмови.
Двоє хвацьких стернових дійшли згоди. Обопільно формуватимуть кшталт воїв. Владу над краєм.
– Відтак будуть у нас свої рахмани, громади хліборобів і скотарів. Кожен матиме справу. Ми охоронятимемо землю, рахмани вибудовуватимуть уклад, а сільські громади мирно працюватимуть. – Вдарили по руках друзі.
Отак вертався в гори золоторогий вожак. Почуття гідності рухало ним. Нарешті знову об’єднається чимале плем’я, дасть собі раду. Ніякі прийшлі дячки вже не будуть напучувати родичів порожніми звуками. Роби так, а не отак...
У горах веселилися… Адже знайшлися таки в степу їхні краяни. Виняткова раса на цілій землі. Тепер не страшні ніякі морози… Вогонь арійського колеса розтопить будьяку кригу...


НIЧ ТРЕТЯ

Поклав собі, краще захоплюся солодійством, аніж гаятиму час на хіть. Пусті балачки про загальнознані речі, статеві стогони, вичавлене сім’я, щира на ложі брехня геть набридла. Їду в село. Однак і тут вона знайшла мене. Чекає на зупинці:
– Панові, певне, потрібен притулок? – грає очима молодиця.
– Звісно, пан не пес, аби тинявся попідтинню…
– Я не беру дорого… За добу – одна ніч…
– Ніч так ніч... Веди, любко…
Навіть не встигли зачинити за собою хвіртку, як клята напасниця накинулася на мене:
– Плати завдаток…
– Тільки вечоріє…
– Нічого не знаю... Отут і покохаємося, – звалилася зі мною на ворох вугілля.
Повисла мені на шиї, ногами обхопила стан. Гепнулися на чорну купу. Нехай би чоботи скинула. Куди там... Поспіхом загорнула спідницю, залізла в ширінку:
– Де ти там, мій любий… Де...
Я не встиг отямитися, як збитий з пантелику хвалос сторчма кудись запропастився. Тільки відчув завзяття:
– Глибше… Ще глибше… – жадає.
Ледве вгамувалися. Поночі. Вона нарешті вивільнилася з­під мене, повела до ставка купатися. Прохолодна водиця збадьорила. Нагнала свіжі думки. Хочеться трішечки полежати під плакучою вербою, помріяти. Доки молодиця купається, замріяно лежу. Травичка... Жаби кумкають…
– Нудьга без тебе, – бреде до берега.
– Я не скоморох, аби звеселяти її.
– Не сердься, – притислася мокрими цицьками до мене. – Сьогодні вперше я повірила в твою стихію... Лише ти здатен володіти мною.
– Я не прагнув заволодіти твоїм тілом. Мені потрібна твоя душа.
– Я ладна віддати й душу тобі, – обійняла грудьми принишклого хвалоса. – Тільки твердо запануй наді мною, аби окрім тебе ніхто не встав над моїм скореним тілом.
– Душу… Я не чую твоєї душі…
Вона наступила коліном мені на груди, хижо глянула у вічі:
– Я другої не маю… – підвелася.
Зникла з очей. Занадто жорстоко я повівся з нею. Не варто вимагати прожогом найсуттєвішого. Адже з молоком матері душа набирає певних властивостей. Моя модель не виняток з­поміж укрлюду. Впродовж віків його навчали одне, а я торочу інше. Треба зачекати…
Перепрошу її. Прямую до садиби. Сидить на перелазі. Похнюпила голову. Навіть не ворухнулася, коли присів навпроти.
– Ти вимагаєш од мене надмірного… А я тільки „цер­ковна миша”. Собор звела не я…
– Тобі притаманно „хвостиком зачепити” – і церква упала б…
– Шевченка читаєш…
– Йому завдячую за добрі поради. Адже Тараса відтак підхопили тарасівці… Україна не стерлася з лиця землі. Є! Та сього – нескореній мало. Вже мало. Пора нарешті позбутися політики і братися вибудовувати власний світогляд. Дешеві політичні інтриги до шмиги лише нашим ворогам. Адже одним руслом тече Дніпро…
– Пропонуєш вороже тобі… Кагал…
– Ні… Мрію про куток раю на землі. Арійський Простір. Без зайвого навіювання ззовні. Жиди та християни тягнуться до едемського саду, греки живуть ойкуменою… Я мрію осе­литися в чотирикутній зірці – свастиці – „Українській хаті”. А на покуті сушитимуться трави…
– Ти скидаєшся на відьмака…
– Напевне так і є…
Вона подала мені руку:
– Я постелю нам у світлиці. Ходімо.
Домоткана сірувата верета замість накрохмаленого простирадла трішечки м’яла боки. Вкрилися вовняною джергою, залоскотав мене сон. Поруч лежала молодиця, довго кру­тилася. Під ранок заснула. Нас розбудила голодна худоба. Рикала корова, лементували кури, захлиналося порося…
– Проспала! – поспіхом накинула на себе якусь шма­тину, кулею вилетіла в сіни.
Там озвалися відра, каструлі, череп’я… Не встиг я вбратися, як на порозі вже стоїть молодиця з кухликом свіжого молока:
– Попий, опришку…
– Не показуйся більше у місті… Тобі геть не личать оті міщанські строї. Хизуйся розшитою сорочкою, повною пазухою… Тільки глянь, на що перевелися дівчата… Жінки та молодиці… Або гладкі, як, перепрошую, свині, або худі, як тичка… Не знають міри… Набралися зайшлої пошесті.
– Я чинитиму так, як велить мій ґазда, – прилягла коло мене. – Заспіваймо собі.


ПРОМIЖ

Над Говерлою кружляли хмари. Потужні соняшні про­мені напували

читати