Завантажити

хаті звели нанівець природний поступ, споганили арійське дитинство українця. Як же так, що до 988 року від народ­ження ІНЦІ (Ісуса Назаретського царя Іудейського) ми були поганинами, а по чужій милости – набули доброти... Смішно та й годі. Невже й справді ми ніхто, якщо засуд­жуємо своє первісне буття, що, як засвідчують, приміром, арабські хроніки, мало значні переваги над привнесеним нам світоглядом.
Брьохнувши Перуна в Дніпро, байстрюченята князя Во­лодимира водночас фактично визнали його, позашлюбного сина, батьком українського зрадництва. Так син князя й служки помстився арійській шляхті – покарали рідного батька і його почет, силою запровадили у власній країні жидорабську філософію, скомпільовану з повисмикуваних джерел інших народів. Отож звідси й розпочалися всі наші біди, що впродовж тисячоліття гноблять поневолену душу. За що й страждає сердешна, роздвоєна серед двох берегів.
Сливе одійшла від свого й ніяк не пристане до чужого, як і Микола Гоголь… Така вона, українська душа.
Можна наводити чимало прикладів, коли носії вітчизняного штибу, здатні засяяти на обрії рідного краю, були придушені своєю ж материзною. Та­ким побитом Україна впродовж тисячоліття нехтувала національними надбаннями – відбірним зерном наступного врожаю.
Отут саме час і перейти до найважливішого –
нагального питання, що нині лишень формується в українській свідомості. Маю на оці арійську шляхту, той духовний корінь, що з його потойбічного пагона мусить вибруньчитися пиш­на крона родового дерева. Тільки маємо собі усвідомити: урочисто плекаймо власний світогляд, започаткований іще в глибинах тисячоліть! Обґрунтувавши набуте, своєчасно рухаймося в часовому просторі. Інакше добрі наміри обернуться посміховиськом, ба – ще й глузуванням над нами. „Хохли понаряджалися, минувшину згадавши”, – братимуть на кпини вороги.
Таке вже було, коли, на противагу Карамзіну і його послідовникам, Михайло Грушевський вивів на чисту воду історію УкраїниРуси. Попервах же московити сміялися, мовляв, „Чорномор” повбирав київських князів у вишивані сорочки, але відтак устами одного з їхніх філософів і спохватилися: „Ми легко віддали Грушевському й самос­тійникам Київ”. Справді, постать і справа М. Грушевського похитнула усталену думку про слухняного малороса, такого собі простакуватого невігласа. На теренах світової історії постала, не загубилася етнічно­територіяльна Ук­раїни. Але ж в отой зримий ізвод, що його зібрав і склав високоповажний вчений, ще потрібно вдихнути правічного арійського повітря, аби любо заповажали нас не тільки в столиці „Третього Риму”, а й інших юдейсько­християнизованих осереддях.
– Нехтуєш мною, нащадку, – задумалося одоробло князя.
– Я захоплююся вчинками вашого батька.
– Але він нічого не довів до пуття.
– Його – „Іду на ви!” – сумлінно дорожу, як зіницею ока. А що, перепрошую, ви, паночку, зоставили по собі: купу чужого лайна у власній світлиці. Фе, отой розкладений труп…
– Тобі, нащадку, нині легко дорікати.
– Я зневажаю ваш прояв...
– Ти, синку, ще малий, аби таке казати...
– …батькові українського зрадництва, – перебив Яж­бо. – Після вашого візантійського схрещення жоден арійський вожак не спромігся на яскраву перемогу. Якщо і були якість незначні, то згодом доводилося розплачуватися за них ганебними поразками. Не дуріть себе, а інші якось розберуться.
– Невдячний ти, нащадку…
– За що ж вас поважати?
– Добре, Яжбо, я дам дорогу тобі, – зійшов багряний серпанок із його. – Але тільки тобі... Княгиня як­неяк моя жона. І вже – історія. По що волочиш її в будучність?
Роз’ятрилася пані Рогніда, звела десницю на князя:
– Я ж бо – Богиня, а Богиня – Я, – випустила сніп вогню з правиці.
Бліді істоти князя і його почету нараз ізщезли, залишили по собі мовчазну чорну порожнечу.
– Шлях шляхетним відкритий, – княгиня полегше­но зітхнула, пропустила попереду себе Яжба.
Він укотре запалив свічку, ввійшов у війстя варязької печери. Тут майже не ступала нога сучасника. Перед Яжбом і пані Рогнідою розпростерся стометровий темний лабіринт з п’ятьма відгалуженнями та кількома нішами, а ще перегородженою надвоє кліттю. На відміну од Дальніх і Ближніх печер – усе збереглося, як і колись (не отиньковано й не пофарбовано). І вже Яжбо і княгиня, як добрі змагуни, швидко здолали тих сто метрів, і вийшли на вільні простори. Сліпучобіла широчінь різонула по очах, а під ногами зарипів сирен – кірка вологого снігу.
– Отут і покохаємось, – її вірний супутник поклав валізу, в кожусі нарозхрист пригорнув ік собі пані Рогніду.
– Яжбо… – не пручається, похилила голову йому на плече – Я знову ожила. Я... Я… Я дуже вдячна… тобі. Ти вивів мене з вічної темниці на нескінченний світ.
Він пестив її, а відтак у запалі розстелив кожуха, і поскидав із неї панську одіж… Провалився їхній одр у глибо­ку кучугуру. Тане сніг на очах од того палу. Аж весна настала…
– Рогнідочко…
– Яжбо…
– Пора…
– Умгу…
Лишень прийшли до тями. Неподалік пасуться

читати