Лорду Альфреду Тенісону

- Мамо, не стійте уже на дорозі,

Дайте проїхати, люба мамо.

-          Ах синку, у тебе в очах загроза,

Не їдь нікуди, залишайся з нами.

На кого покинеш свою Марійку,

Бо ви з дитинства ще наречені,

Постійно з-за неї влізав у бійку,

Колючий агрус приносив у жмені.

-          Пора мені їхати, кличуть жаби,

Співають жайвори невагомі.

Коли на ланах забіліють кульбаби,

Я точно повернусь додому.

 

І він поїхав повз очерети,

І верби плакали, наче стариці,

З-за їх неприкаяних силуетів

Лящали диявольські блискавиці,

І все навкруги було, як чарівне,

І звук утробний котився небом

Де сонце сідало, де хмари сиві

Повзли далеким безмежним степом.

І згадував Гриць стару свою маму,

Марійку теж, і співав по тому:

Коли на ланах забіліють кульбаби,

Я точно повернусь додому.

 

Затим він заїхав в такі місцини,

Де зроду не бачили сліду людського,

І ані поруху, тільки осики

Тремтіли, наче вели розмову

Таємну пошепки, і рожеве

Сідало сонце у хмари сині,

З кудлатою гривою, наче в лева

На сивих перлах небесної рини.

Вогонь у жменях тримали граби

І м’язи зводили до судоми.

А Гриць уявляв свої білі кульбаби

І світлу дорогу додому.

 

Розлогі верби хилилися долу,

Брехливі сльози лили жіночі,

Блищали води, їх плеск довкола

Навіював чари тьмяної ночі.

Так світло з темрявою строкато

Розшили обрій, немов каймою

На велетенських чарівних шатах,

І над блискучою площиною

На гілці, з білим розкішним тілом,

З волоссям довгим, була русалка

Сумна, холодна і дуже мила,

І зовсім гола, й зітхала палко:

- О хлопець гарний, дівоча зваба,

Здолала пристрасть мене, як втома,

В ланах ще не скоро заквітнуть кульбаби,

Тобі ще зарано додому,

 

Побудь зі мною, я у знемозі,

Дивись, рум’янець зійшов на груди,

Хай кінь залишиться на дорозі,

Чи мчить туди, де бувають люди.

Нема у світі такої вроди

Як в мене, безсмертної, і немає

У світі більшої насолоди,

Ніж ту кохати, яка кохає.

О, як тебе пестити я могла би, -

Ти бачиш жестів солодкі зломи!?

- Ну добре, ще поки не квітнуть кульбаби,

Мені ще зарано додому, -

 

Так мовив Гриць, і свою сорочку

Накинув на голі дівочі плечі

Під гомін воронячий і сорочий,

Під жаб кректання, під спів лелечий,

І сич дивився, і важкокрилий

Це бачив яструб очима плоті,

І тіло гаряче з холодним тілом

Стикалися, наче птахи у польоті,

І світ хитався у хвилях зваби,

В обійми падав царю блідому,

І зорі у небі зійшли, мов кульбаби –

Де справжня дорога додому.

 

 

- Русалка, мила моя царівно,

Уже давно я живу з тобою,

І небом тепер мені стала рина,

І стало повітря мені водою.

А там, де розкрилися тисячі квітів,

За мною плаче самотня неня,

І хижий місяць над нею світить.

Так відпусти ж ти мене до неї!

Давно шепотіли сусідські баби,

Що бути недовго мені живому,

І вже на ланах забіліли кульбаби,

Пора мені, люба, додому.

 

  

-          Іди, – відказала. Вони сиділи

Якраз під вербою, плакав вітер

В журливих гілках, і немов з могили

Землею тхнуло,  - живи на світі,

Прощай. - Стрибнула затим у хвилі,

А він пішов, і землі повітря

Легені йому розривало, і білі,

Пухнасті усюди сміялися квіти,

І навіжені співали жаби

Пісні кохання, подібні грому,

Він йшов – у очах танцювали кульбаби,

Кружляла дорога додому.

 

 

Його внесли до рідної хати,

Він помирав і не дуже тямив,

Вже сліз не мала ридати мати,

Його побачивши, та і сам він

Не вмів заплакати. Сутеніло,

Кричали ластівки. І останні

Його слова були: тануть сили,

Не знаю, сутінки чи світання.

Як очі закрию, скажи Марійці,

Нене ж ти, моя нене,

Коли забіліють в садах чорнобривці,

Я точно повернусь до неї.

читати