Йду собі, і втома

ламає крок,

Йду собі, і крук

в піднебессі

пильний -

наче хрест на сонці,

раптом

дзвінок,

з-під землі

дзвонить

могильний

телефон. Він деренчить,

а ти мовчиш,

напевне,

навпаки,

має бути,

тільки серце стукає: коли ж, коли ж

я позбавлюсь

нарешті

цієї отрути,

і мені буде байдуже

взагалі,

чи чекає на мене ота розмова,

що за трелі лунають

з-під землі

так водночас гучно і загадково.

 

 

Як тобі жити

у світі ідей,

що грають

з тебе

короля?

Як тобі бути видінням? -

з тілом,

яке перетравить земля

серед коріння?

Чи засинають вночі ліхтарі,

і бомжі відважні,

для світла

занадто

культурні,

бачать, як танці заводять

на сяйві,

що йде

з-під землі

ельфи місцеві

 гламурні,

жирні й поважні?

 

Йду собі, і втома

            ламає

крок,

крук роняє крик

з глибини

небесної.

Чи дізнався ти

правду

про «Бобок» -

те оповідання

Достоєвського?

Чи ведуть розмови

між собою

мерці?

Чи минулим ще

їх душі

блимають?

Чи побачу знову

я очі ці?

Чи вирину,

            коли пірну

за перлом

рими я?

 

 

Я мерехтіння червоних очей

бачила в темних алеях…

Як тобі жити у світі ідей,

в світлі, що мають ідеї?

Як тобі форми нездійснених мрій?

Як тобі контури мертвих морів? –

те, що зникає при зсуненні вій

в мить, коли погляд непевно тремтів?

В час, коли день притомився й зачах,

наче статисти на сцені,

ходять чаклунки у чорних плащах

серед гранітних долменів.

Погляди їх – як у хижих вовків,

руки – неначе гачки.

їм підкоряється воїнство слів,

їм підкоряються хвилі ріки.

Кажуть вони: ми самотні тепер,

наш володар

                        пішов

у мандрівку,

серце тепер – як оголений нерв,

цвинтар -

                        наша

домівка.

У обіймах могутньої туги своєї

прокидаємось і засинаємо,

і з надією в очі самотніх дітей

зазираємо.

 

 

Йду собі

і кряче у небі

крук,

у його крилі діра -

як зірка,

з-під землі лунає той самий звук:

то твоя мобілка.

Чую я цей звук

і тієї ж миті

все моє єство

наказує

жити,

а тебе не чути,

наче ти шепочеш:

так і має бути…

 

Кожен із нас би злякався і зблід,

побачивши будні загробні,

наче усі, хто іде на той світ –

люди паскудні і злобні.

Наче самім не лежати в землі

нам під важкою плитою,

наче нам боги безсмертя дали,

деяким – разом з красою.

Так що існує багато припон,

щоб не було спілкування

мертвих з живими; візьму телефон –

буде розмова остання.

І не діждусь вирішальних я слів,

поки затримую плату.

В маковім полі нанюхаюсь снів

з милим твоїм ароматом…

читати