Завантажити

Кажуть, Бог усе бачить і прощає. Не знаю, чи заслуговую я на Його прощення. Хоча до біса те Боже прощення! Чи пробачать мені ті, кого вже немає поруч, ті, з ким поруч зараз мав би бути я?

Здається, я знову бачу їх. В імлистому тумані, там, де ясніють височенні ворота, стоять їхні тіні, огорнуті мерехтливим сяйвом.

Бачити… Яким незвичним тепер стало для мене це слово! Бачити… Марю ним відтоді, як у моїй душі оселилася пітьма.

Щоранку ледве змушую себе підійматися з ліжка. Не хочу прокидатися. Не хочу знову дихати цим повітрям, що стало ще смердючішим відтоді, як мій дух ув’язнили у суцільній порожнечі. З кожним наступним днем, ідентичним до попереднього, моє тіло все глибше затягує в’язка трясовина самотності.

Ненавиджу себе за те, що не можу нормально їсти. Черствий кусень хліба, нерідко вже цвілий, як підказує мені загострений нюх, застрягає в моєму горлі, наче грудка сирої землі. Так, саме тієї землі, що два місяці тому поглинула схололі тіла моєї дружини та двох синів. Мені й досі ввижаються їхні білі, мов аркуш паперу, обличчя із застиглими посмішками на тонких вустах. Напевно, пам’ять закарбувала їх на згадку про гріх, який я вже ніколи не спокутую, адже немає прощення тому, хто власними руками занапастив життя найдорожчих людей, хто, не дослухавшись до застережень дружини, таки сів за кермо під добрячим хмелем.

Після аварії на шосе найтяжче було усвідомити реальність того, що сталося. Пам’ятаю закривавлені груди моєї дружини та непорушні дитячі тіла, зам’яті на задньому сидінні авто. Ніколи не забуду те ненависне відчуття безпорадності, що шматувало мою свідомість, коли мене забирали до лікарні, а їх до моргу. Знаю: довічним нагадуванням про мою безперечну провину буде моя сліпота.

Господи! Чому така несправедливість? Чому я вижив, а вони ні? Краще б Ти мене забрав замість них або хоча б разом з ними! Хоча ні. То була б надто м’яка кара за мою нерозсудливість і самовпевненість. Якого ж покарання тоді я заслуговую? Сліпота? Ні, це Твій вибір, не мій. Кара, вибрана мною, чатує на мене неподалік.

У голові відлунюють слова колишнього шефа: «Дуже шкода, але ми змушені Вас звільнити». Потім поштовх у груди і крик в магазині: «Куди преш, кроте сліпий?!» Пам’ятаю пиятику з товаришами в барі, півлітра оковитої, прийнятої на груди, а потім бійка, витверезник, порожня квартира. На ранок ні дзвінка. Змовкли телефони. Напевно, їм уже не судилося ожити, як, власне, і мені.

До біса все! Ні на що не здатен! Заради чого жити?! Швидше би побачити їх…

Заходжу до ванної кімнати і відкручую кран на повну. Холодна вода омиває зап´ясток і з приємним дзюркотом збігає до раковини. Дістаю з пам’яті давно забуту картину водяного вихрика, що пінистою спіралькою зникає за решіткою на дні каналізаційної труби. Відчуваю, як разом з водою відходять зотлілі рештки моїх сумнівів.

Онімілі пальці стискають лезо бритви. Вони вже не тремтять, адже щойно зробили свій останній вибір. Згадую, як вени синіють під блідою шкірою, наче нитки, які все ще зв’язують моє тіло з життям. Одним різким рухом гострий метал перерізає їх. Проклинаю того, хто долею призначив мені стати тим фатальним лезом, що надрізало нитки життя власної сім’ї.

І от я бачу їх, тих, хто так довго чекав на мене! Марійка привітно махає мені рукою, і її смолянисто-чорні кучері грайливо куйовдить легкий вітерець. Сашко та Дмитрик за її спиною, два маленькі бешкетники, весело граються у м’яча. Здається, всі троє усміхаються до мене. На душі стає тепло та мирно, лише масивні залізні ворота, що височіють над нами, тривожно просочуються в мої думки. Гадки не маю, що вони приховують за собою. Рай чи пекло? Чи, може, чистилище? А хіба це важливо? Головне, щоби поряд були вони, мої рідні.

Заплющую очі. Господи, прости!..

Дивний звук. Нагадує тарахкотіння коліщат дитячого велосипеда. У пам’яті зринають сини на новеньких триколісниках, подарованих мною. Здається, і я мчу поряд із ними. Різкий поворот – і тиша. Їдкий запах фурациліну.

«Кладіть його! Кладіть сюди!» - витвережує свідомість жіночий голос.

«Де скоби і бинт?» - каже інший, чоловічий.

«Пульс стабільний. Буде жити».

Буду жити… Пробачте, любі. Це знову моя провина.

читати