Завантажити

простору? От, заляжемо колись до сирої земельки, тоді буде в нас вічність на розмірковування над нею і над всім, що може бути дотичним до неї.).
Мабуть, треба відповісти, але відгукнуся трохи згодом, поки не вирішу більш нагальної проблеми. Справді, на все має бути свій час, колись і заляжемо із упокоєнням у глибинах землі, саме в тій, котру пишемо і вимовляємо тільки з малої літери. А чи треба розрізняти ті поняття? Різні проповідники і пророки розсудливо нас повчають здавен, аби ж ми були напоготові щодня і повсякчас до запланованих заздалегідь Творцем випадковостей – все із землі виходить і все вертає до неї. Не треба над тим затято вимудровувати знов і знов якісь складні сентенції, коли ясніше вже не висловитися ніякому розумаці – все вже сказано...
Мабуть, ще залишається не зовсім з`ясованим, мо` тільки скромне питаннячко про якесь там самотнє “Я” чи одненька дрібничка з приводу написання того вікопомного витоку і безсумнівного вертання – з малої чи з великої літери. Задля величі власної багнеться з`явитися до Божого світу із Землі й пощезнути з нього саме у цій Землі. Нехай вона для когось тільки “пересічна така планетка обабіч Шляху Чумаків. Але ж моя історична (ґенетична?) пам`ять, навіть причавлена власними сумнівами щодо існування реалій житія взагалі, не може згадати ніякого іншого свого витоку, ніякої іншої своєї колиски, іншого місця з`яви для роздумів, для снів, навіть для тої хворобливої маячні про час і простір. А я постійно ширяю миттєвою думкою аж до тої уявної межі Всесвіту, за яку ніяк не можу переступити, бо далі за нею вже нічого не повинно бути, але паморочиться голова від запитання, а що усе-таки за тою межею, якщо якесь “ніщо”, то чим воно має відрізнятися від трохи знайомого, бо ж окресленого чіткішими межами?...
5. Мабуть, друже наш, дозволь і нам втрутитися, бо ж є ще і що випити, і чим закусити, але ж ти дістав за живе, що не відповісти не можна. Отак міркувати, як ти нині собі дозволяєш, матиме колись законне право, крім високомудрого тебе, тільки той останній на Землі мешканець, котрий також, як і ти, заблукає в думках. Він, згідно твоїх марень, так і не стріне для себе ніякого завтра (свіжішого за сьогодні), самотньо спрагнучи у своєму постійному сьогодні – останньому на оголеній піщаній рівнині невідомого коліру і складу, коли загасатиме Сонце, коли ніякого вже тепла від нього не стачатиме останній квітці з чорно-бузковим останнім листком, хоча бурякове Сонце й займатиме півнеба у вигляді половинки ґрандіозного кавуна, але без облямівки із біло-зеленої оболонки. (Ну, здригнися, кліпни вдячно повіками – тебе ж цитуємо!) Аби не чорні цятки плям, що мають нагадувати зернята, було б те розповніле світило нагадувати і перестиглу химерну вишню, якою вона може уявлятися мурашві. Хоча тому одинокому представникові незлічених поколінь пращурів буде невтямки порівнювати втомлену загасаючу зірку, колись життєдайну, з розчахнутим кавуном чи з перестиглим томатом, чи із химерною вишнею, або й буряком, якщо розрізати його впоперек, бо всихатиме поруч нього вже остання рослина, яка не буде схожою ні на нікого зі своїх попередників, і той житель планети Земля, що байдуже чекатиме останнього дня існування на ній якогось вже й нерозумного витвору природи, теж буде невідомо яким на вигляд, на здатність мислити, або й бачити, розуміти сумну навколишність, навіть розуміти, що він іще є взагалі, іще існує, Господь із ним, що щезає останнім. Але ж то станеться в одному з тих примарних завтра, які завше недосяжні сущим у сьогодні, посеред нього або з якогось кінця того кружальця від 00 годин, начебто вже завтрашнього сьогодні, і 24 години, начебто ще сьогодні вчорашнього. Бо ж до сього часу іще зависає інколи над нашими головами до щему блакитна безодня неба, з якого сліпить злото-гаряче Сонце, а навколо нас, коли маємо змогу, чи всупереч їй, намагаємося постійно втікати зі своїх задушних кам`яниць до вільного степу, на просторі якого ще буяє запашне різнотрав`я, навіть покошене для свійських тварин зілля, мляво в`янучи під тим гарячим світилом на всіх розкріпачених вітрах, п`янить своїм пахкотінням, аж втрачає здатність до орієнтування в чистім повітрі різноманітна і різнокольорова комашня. А потім прогримить грім, від чого ми притьма поховаємося до напнутого завчасу прозорого намету, слухатимемо у затишній схованці дріботіння важких крапель і розглядатимемо крізь них веселі пустощі вітрів, що, радіючи несподіваному звільненню від важких кайданів, безтямно крутять хмарами, які зрідка крають по можливих швах блискавки, але подерти їх до кінця не можуть. Тягнуться ті хмари за вітрами за інший бік овиду, аби дивувати когось подібного, чи не зовсім, до будь-кого із нас. А потім ізнову над нами з`являється Сонце, немов і не ховалося нікуди, а проти нього починають мерехтіти поміж хмарковими залишками райдуга над райдугою, що згодом займуть поспіль майже половину небового намету, спростовуючи при тім людське брехливе звинувачення про свою нехитру складову, тільки з тої палітри, що обмежена людською

читати