Завантажити

дістатися через всі перешкоди одного разу, то вдруге стрінемо те мерехтливе золоте відлуння з давнього схрону з меншими труднощами. Не журись!.. І не згадуй зайве того хлопа, бо він тебе зовсім не вартий. Мабуть, він і не причетний до крадіжки Максом нашого майбутнього, тому і врятувала його доля. І не згадуй про свої ключі від Максових помешкань, якими я скористався. Зрозумій, чому я пішов на таке злодійство, бо вночі відкрив того сейфа, а він геть порожній, крім купи паперів та кількох пачок грошей. Ага, переховав десь в іншому місці. Для чого? Коли обіцяв вивозити частками. Що я міг подумати, крім того, що твій дядько злодій, а злодіїв треба знищувати, а не садовити до в’язниць. Гроші я забрав, паперів не чіпав, а наступного вечора вже трохи попрацював з газовою плитою. А ти маєш рацію, поспішив я, чинив, як у сні, на емоціях і рефлексах, але того вже не вернеш. Проте, навзаєм від його злодійства маємо спадок, аби шукати нашу скриню.
Марта не зронила й скупої сльозини під час розмови з Орестом, навіть зрідка усміхалася, наче їй дійсно було “по цимбалах” до подальшої Брунової долі, наче вона вже давно із ним попрощалася, ще тоді, коли його душа мала покинути цю грішну землю разом із Максовою. А свого рідного дядька їй було зовсім не шкода, хоч і виміняла його заповіт на Орестів скарб. В запалі кількох тижнів, коли вона сюди повернулася начебто дуже великою багатійкою, хоча відчувала себе зовсім ошуканою, але намагалася тримала себе в руках, особливо тоді, коли поруч виникав Орест. Ось, і сьогодні підтримувала цілого вечора вже вкотре дружню розмову з Орестом про наслідки вчиненого ним, навіть пожартувала з цим хижаком, що доведеться їй позичати партнерам на організацію пошуків скарбу х Максової спадщини. Жартувала, хоча вже давно зрозуміла, якщо Орест і залишить їй життя після того, як весь дядьків спадок включно із усіма банківськими рахунками буде переведений до цієї острівної країни. Як він тоді плакався, що може без її досвіду, без її допомоги загубитися в чужому світі, а виявилося, що має і тут різних спритників. А той святенник, що лишився в краї? Про що він постійно сповіщає Ореста ? Нащо вона згодилася на його пропозицією стати хворою? А вона і до Проводу написала, коли надсилала звіт про передачу архівів на реставрацію, аби її не чіпали до одужання. Несподівано Марта подумала, чи з глибин підсвідомости виринув підсумок її мимовільних спостережень за словами і вчинками Ореста, що класно надурить її цей ошуканець, який стільки часу прикидався перед усіма найвідданішим борцем за справу батьків, а лишень замерехтів перед його очима скарбище, так і зовсім усе злетіло, як пожухле осіннє листя від одного зриву вітру, чи навіть пушок з кульбабки. Орест не доповів Проводу й півслова за скриньку, може, і вирішив позбутися Макса ще тоді, коли почав її вмовляти “йти до кінця” – він вже тоді все прорахував наперед, але спіткнулася вона і потягла дядька. Аби не ділитися із Максом, бо той крутіший за свою небогу, вирішив Орест, тому і поспішив заткнути Максові рота якогомога швидше, аби не зірвалося в пана депутата ненароком зайве слівце. “Господи, скільки іще тих “може” я спроможна зараз вигадати? Коли хоч одне з них близьке до правди, то з Орестом мені треба бути дуже обережною, навіщо йому буде потрібна у майбутньому я? Мені ліпше треба притягти якось Брунчика, десь перед ним злегка повинитися, розмалювати всю гидотну підступність Ореста, бо з усіх моїх минулих приятелів надійнішого захисника, ніж бувалець Бруно, вже й не відшукати, тільки ж Ореста на цей час треба приспати, отже...” – Марта всміхнулася, підвелася і наче захотіла попрощатися з Орестом до ранку, навіть простягнула в його бік руку, проте, замість кількох нейтральних слів, які треба було б їй сказати по закінченні спільної вечері, бо так вже заради ввічливости вимагається робити у подібних випадках, її наче мимохіть потягло на продовження розмови, аж вона знову присіла, взяла до одної руки порожній келишек, а другою показала Орестові на пляшку:
- А, дійсно, все є пусте, що проминуло! Налляй трохи. А все інше постане само собою десь там – воно все іще попереду. Дасть нам Біг ранок, дасть і розуму на день прийдешній, завтра продовжимо розмову, поміркуємо, як дістати оту дядькову схованку, я трохи знаюся на його примхах. Я все-таки була в нього єдина жива з усіх кревних, колись дуже численних, аби він не був таким скнарою, було б нас і нині більше – аж двоє. Дурно ті скарби дісталися йому до рук від тих, кого вже нема серед живих. То ж не його спадок. Хоча спочатку він не дуже вірив, що там можуть бути надто великі цінності, може й щиро хотів заробити собі лишень політичного капіталу, якщо виконати заповіт справжніх володарів тої скрині. Вони заповідали, що все те буде необхідно передати державній скарбниці, коли наш край ізнову стане незалежною державою. Хто зна, але чомусь потягло мене на дивні балачки, друже Оресте, хоч і випили ми з тобою суто символічно, а я наче сповідаюся. Як би там не було, а нині мені треба винитися вже й перед

читати